рожево-білим суцвіттям, що ні листу тобі, ні галузки не видно. З вишняків нечутно летіла біла метелиця, встеляла зарослу споришем вузеньку вуличку понад Ворсклою, працьовито гули бджоли, десь у гаї не вмовкаючи гуркотіли припутні, а сонце лило й лило своє щедре літепло…
«Але ж і гарно на нашій Україні, – думав, простуючи вузенькою вуличкою понад Ворсклою, молодий козак Полтавського полку Іван Іскра. – Так би і йшов оце бозна-куди, аби під ногами рідна земля слалася та десь на тій землі хатина стояла і дівчина кохана в хатині мене чекала…»
Ноги самі несли козака, самі й спинилися біля перелазу. Глянув у двір – і світ білий весняний ще чарівнішим видався, ще звабливішим… Марусина, Марусенька…
«Відкриюсь їй зараз… усе як є повідаю…»
І козак уже замахнувся перестрибувати через перелаз, та, вчувши спів, завмер. Маруся, вишиваючи під вишнею, співала так печально, що Іскра й подих затамував.
«Але ж не про мене склала Марусенька цю ніжну пісню, ой не про мене, – сум охопив козака. – Знаю-відаю, де та горонька і де той милий-зрадливий живе…»
Глянув на гору і поверх саду Чураїв побачив неподалік собору пишні хороми полтавського хорунжого пана Бобренка… Зітхнув тяжко і голову похнюпив Іван Іскра. Ох, мабуть, не бачити йому щастя, дарма стежку до вдовиної хати топче! І не такий він на вроду вдатний, як молодий хорунженко. У того з лиця хоч воду пий, а він… Ніс великий, очі невиразні, невеселі, і сам він якийсь незграбний, ходить сутулячись. Мовчазний, слова від нього не діждешся, таких дівчата не шанують. Далеко йому до стрункого, вертлявого та балакучого красеня хорунженка, ох далеко…
– А чого це ти, козаче, гарної днини журишся біля перелазу? – зненацька почувся лагідний голос, і козак, здригнувшись, звів голову. На порозі хатини стояла низенька, немолода вже Горпина Чураїха. – Годі-бо сумувати, бо й перелаз зажуриться і парубки через нього не стрибатимуть.
– Таке вигадали, мамо, – зашарілася дочка.
– А чого ж… – привітно посміхалася мати. – Де дівчина на виданні, там і перелази тріщать. – До Іскри:– Заходь, парубоче-козаче, місця у дворі й для тебе вистачить.
– З весною будьте здорові, паніматко! – перестрибнув Іскра через перелаз. – І ти, Марусю, здорова будь!
– Добридень, козаче, – Маруся відклала шитво, неквапливо звелася з ослона, торкнулася довгими, тонкими пальцями вишневої гілочки, сама до себе всміхнулась. Іван переступав з ноги на ногу і не знав, як почати розмову. Маруся за звичкою перекинула важку чорну косу на груди і чомусь зажурилася. Стояла перед ним у вишиванці, висока, з гнучким станом, з чорними живими очима, що спалахували якимось дивним огнем, і мовчала. Матово-біле її лице, ледь трохи видовжене і від того ще привабливіше, дивилося кудись мимо Івана, ніби й не помічаючи його.
– І довго будемо в мовчуна грати? – зненацька запитала дівчина дзвінким голосом, що так і сколихнув козакову душу. – Не балакучим ти вродився.
Іскра покірно кивнув: що правда, то правда. По хвилі ревниво запитав:
– Нову пісню склала? Про нього?
– Мені видніше про кого, – стримано відповіла Маруся.
Іван подумки себе лайнув: бевзь лемехуватий, а ще козак! Збирався їй душу відкрити, а розгубився, мовби хто язика до піднебіння пришив. Тільки й здатний, що шаблею орудувати, а до слів не мастак. І чому воно так? Багне щастя, а воно від тебе наче та зваблива мана утікає. Грицеві ж щастя саме в руки пливе, а він ще й комизиться. А може, й любить. У чужу душу не заглянеш.
З хати вийшла Горпина, несучи розмальований глек і глиняний питник-кухлик з голубенькою каймою.
– Ти знову, парубоче, зажурився? – доброзичливо дорікнула Іскрі. – У нас журби й своєї доволі. Ліпше випий ось хмільного та веселого медку.
– Від веселощів не відмовлюся, паніматко.
– На здоровля, – Горпина хлюпнула з глека у питник, подала його Іскрі, сама ж на призьбі присіла.
– За щастя у вашій хаті! – Іскра спорожнив посудину.
– А тепер повідай нам, чого це ти сьогодні ні світ ні зоря шаблюку гострив? Чи ж, бува, не похід затівається?
– Невже похід? – швидко й з тривогою перепитала Маруся. – А я й не чула, щоб полк збирався.
