Ордер на любов (збірник)

– Та то ж я сам в похід рихтуюся.

– А-а… – протягла Маруся, як Іскрі здалося, полегшено. – Щасливої тобі доріженьки, козаченьку.

– На людославну Січ подамся. А потім із запорожцями піду ляхів бити. Хоч одному воріженьку сала за шкуру заллю.

– А смертоньки не боїшся? – поспитала Маруся.

– Що то за козак, який смертоньки боїться.

– На Січ, кажеш, – озвалась Чураїха. – А що пан полковник скаже?

– Пан полковник і сам чекає слушного менту, аби шаблею за волю поорудувати. А мені вже несила більше служити в реєстровому, його милості короля війську. Подамся до Хмельницького.

– А що чувати про Хмельницького? – з тривогою запитала Маруся. – Кажуть, пан сотник чигиринський чимале військо за порогами зібрав.

– Ще й яке! Запорожці пана сотника гетьманом обрали. До нього зараз з усієї України і козаки, і селяни, і міщани сходяться.

– Дай Боже, щоб хоч цього разу нам поталанило, – перехрестилася Горпина. – Хто вже тільки Україну не піднімав! І Підкова, і Косинський, і Наливайко, і Трясило, і Павлюк, і Остряниця з Гунею, та все великою кров'ю кінчалося.

– О, ні, мамо, коли за волю, то кров не марно лилася! – гаряче вигукнула дочка. – Воля на крові густо зійде й рожами заполум'яніє.

– Коли б то Хмельницького не спіткала невдача, – зітхнула мати.

– Не спіткає, паніматко! – запально вигукнув Іскра. – Не для того Хмель піднімає Україну, щоб марно кров поливати. Люд до нього і кінно, і пішо як плавом пливе. Ще й кримський хан п'ять тисяч вершників дав!

Маруся з подивом:

– Татари ж наші люті вороги й ґвалтівники!

– Тут, бач, яке діло, – мовив Іскра. – Кримчаки на ляхів люті, от Хмельницький це й використав. Щоправда, клятий хан умову поставив: щоб Хмельницький лишив у Криму заложників із знатних козаків, та ще й сина гетьманського забаг.

– І Хмельницький ото віддав дитину рідну яничарникам?

– Віддав у заставу, аби хоч якусь поміч Україні роздобути.

– Бачите, мамо, Хмель не на день затіває се діло, – озвалася Маруся. – Вірить серце, цього разу Вкраїнонька таки здобуде волю.

Горпина сплакнула, краєм хустки витираючи очі.

– Чого ви, мамо? – пташкою кинулась дочка й обняла матір за плечі. – Радість же яка! Вкраїнонька за волю піднімається.

– Батька твого згадала, – зітхнула зажурена Горпина. – Як він, соколик, горою за вкраїнську волю стояв… Під Кумейками його разом з гетьманом Павлюком ляхи підступно схопили, у Варшаві й голову зложив… Тільки й лишилася про нього межи людьми пісня:

Орлику, сизий орлику, молодий Чураю!
Ой забили тебе ляхи та в своєму краї.
Ой забили ж тебе ляхи із своїм гетьманом.
Із твоїм гетьманом, що паном Степаном.[18]

Маруся й собі підхопила пісню про батька:

Орлику, сизий орлику! Орлів-братів маєш,
Що старі та молодії, сам їх добре знаєш.
Що старі та молодії – всі в тебе вдалися,
Відомстити та за тебе усі поклялися…

– Славна доля в дядька Гордія, дай Боже й мені такої, – задумливо мовив Іскра. – За волю поліг, а це – найсвятіше. – І по хвилі:– На сім бувайте.

– Хай щастить тобі, козаче, – Горпина на дочку поглянула. – Проведи гостя за пліт. Старі люди кажуть, коли дівчина козака за ворота виряджає, його лиха куля минає.

Іван з Марусею вийшли на вулицю.

– Прощавай, сестро, – вклонився Іван.

– Прощавай, Іванку. Повертайся з перемогою. І не згадуй мене лихо. Серцю не велиш…

Вечоріло, як з хати хорунжого Петра Бобренка вийшов високий, ставний парубок, білолиций, чорнобровий, з русявими кучерями й гарними карими очима. Був він у білій вишиванці, в синіх шароварах, підперезаний широким червоним поясом, що туго обвивався навколо його стрункого парубоцького стану. Це син полтавського хорунжого Гриць Бобренко, молочний брат Марусі Чурай. Ще немовлям його вигодувала груддю Горпина Чураїха (у пані хорунжової не виявилось молока), і звідтоді