– Як тебе побачу. Тільки це так рідко буває в останнім часі. – Стривожено: – Скажи мені, любий, чому твоя мати мною нехтує? Що я їй лихого вчинила? Чи коли дорогу їй перейшла? Чим завинила? Що тебе кохаю? Але так, як я, тебе ніхто й ніколи не кохатиме.
– Матінка тебе любить і шанує, – не моргнувши оком, покривив душею парубок. – Та що там мати! Тебе вся Полтава любить. Уся Україна твої пісні співає!
– Стривай, не про пісні річ веду, – вона сторожко й тривожно дивилася йому в очі. – Скажи мені правду: чи кохаєш мене? Чи іншу на мислі маєш? Не перше ж бо літечко ти мене мучиш.
– Коли б моя воля… – вихопилося в нього.
– Ти живеш не по своїй волі? – здивувалась Маруся. – Ой, чує моє серденько, зрадиш ти мене…
Гриць схопив її руки, міцно їх стис.
– Як відступлюся від тебе, то хай ліпше буде мені смерть!
– Вірю тобі, любий. Але гляди… Стережися. Дівки чарівниці, а я, Грицю, й поготів. День тебе не побачу – сама не своя роблюся, а коли зрадиш… З коханням не жартують.
– Люба моя! Та щоб мої очі сонця ясного більше не побачили, якщо від тебе, радість моя, відступлюся! Восени і старостів зашлю! – У ту мить Гриць і сам вірив у те, що казав. – Готуй, серце моє, рушники.
Пригорнув її, тиху й покірну, і все шепотів, збуджено, гаряче, щиро вірячи, що так воно й буде:
– Нову хату над Ворсклою збудуємо, садок посадимо… І будемо вдвох. Самі собі панами-господарями…
Зненацька у вечоровій тиші пролунало гучне й сердите:
– Гри-ицьку-у! Де ти забіг?
Гриць здригнувся і наче від сну золотого пробудився.
– От матінка… На всю Полтаву репетує. І що ти будеш робити?
– Ну й біжи, коли мати репетує…
– Та постояв би, так бач… ґвалтує ж…
– Гри-ицьку-у-у! – залунало трохи не на всю Полтаву. – Та чи тобі заціпило? Куди це ти завіявся?
– Та зараз, зараз, – крикнув Гриць нетерпляче. – Чого б я ото кричав? Не глухий. Уже й постояти не можна.
– Біжи, бо мати голос зірве, – сказала Маруся, кусаючи губи.
Гриць поспіхом чмокнув Марусю в щоку.
– Ти вже не гнівайся, моє серденько. Я матері не покорюся, все одно моє зверху буде. Але мушу бігти, бо гукають. А завтра, побачимось.
І хорунженко притьмом побіг. Маруся, йдучи берегом, сумно наспівувала:
– А от і неправда! – почувся насмішкуватий голос.
Маруся рвучко повернулась і побачила Ганну Вишняк, дочку полтавського осавула Федора Вишняка. Вони ніколи не дружили, хоч ніби й звалися подругами та вряди-годи на вечорницях здибувалися. Маруся недолюблювала дещо гоноровиту й хизувату осавулівну, в котрої тілько й мови було, що про своє придане, скільки їй батько-матір добра в скриню понапихали, якої масті волів на нове господарство виділяють та скільки гонів ґрунту відрізають…
– Що неправда? – Маруся окинула поглядом пишнотілу осавулівну.
– Що не бачила милого, – пирхнула Ганна в кулак. – Від тебе ж він щойно холошами полопотів. Та воно не дуже біля дівчини постоїш, як матінка на всю Полтаву репетує…
– Підглядала?
Ганна повела повним плечем.
– З якої речі? Мені твій Гриць – пхі!
– А чого ж ти до пані хорунжової бігаєш?
– Та-а… так, – ніби розгубилася осавулівна. – Пані хорунжова з моєю матінкою родичається, а пан хорунжий частенько заникує до мого батька чарку випити та люльку викурити.
У Марусі чомусь тенькнуло серце. Уже чула натяки пані хорунжової, що Ганна була б їй доброю невісткою. Мовлено те було мовби і жартома, але… Тривогу в собі подавила, натомість весело поспитала:
– Як живеш, Ганно?
– Хвалити Бога, нічогенько. Оце мати вже другу скриню приданого напхала, а батько волів викохує. Ще й коня обіцяє…
