– Коханням, сину, ситий не будеш. А в Чураїв курки у дворі немає. Тільки й того, що на косу багата.
– Тітка Горпина з Марусею на прожиття вишиванням заробляють, – вставив син. – 3 того й живуть.
– Не живуть, а бідують, – уточнила мати. – Ні, я з такими бідарями родичатися не збираюся. На іншу маю обачіння. До пана осавула Хведора Вишняка треба сватів рихтувати.
– Але ж, мамо… – зблід Гриць. – Я Ганни не хочу…
– Схочеш, як я захочу! – обірвала його мати. – Дивись, який огурний. І не встрявай не в своє діло.
– А чиє ж воно? – здивувався Гриць.
– Моє! Бо Ганна Вишняк не просто старшинська дочка, а ще й племінниця самого пана полковника полтавського. Цабе, можна сказати, чимале. А що вже багата!.. Повний двір худоби наведе. І не одну скриню привезе. – До чоловіка:– Та й тобі породичатися з паном осавулом, а через нього з паном полковником – це щось та важить. Не вік же тобі в хорунжих сидіти. А сват перед полковником слівце неодмінно замовить…
І зненацька заплакала.
– Чого ви на мене повитріщалися, як ніби я вам чужа? – крізь сльози вигукувала до чоловіка й сина. – Та хіба ж я рідній дитині зла бажаю? Хіба вже я сліпа? Подобається тобі, сину, Маруся, знаю. Але ж бідна вона, а з бідністю вік вікувати – бодай і не жити. А я ж хочу тобі, сину, як краще. Щоб по-людськи жив, у достатку. Щоб нужди та горя не знав. Кровинка ж ти моя, а не чужа… Подумай сам, Марусиними піснями ситий не будеш. А з Ганною Вишняк як вареник у маслі житимеш.
Посовавшись, Грицько обережно з-за столу встав і з хати, похнюпивши голову, вийшов. Подвір'я – наче вимощене живим, тремтливим сріблом. А місяць-місяченько так і ллє згори те срібло, так і заливає Полтаву. Над вишняками пливе білий туман. Пахощі такі п'янкі, що аж у голові паморочиться і серце бентежно б'ється. І так захотілося Грицеві до Марусі, що ноги самі понесли його з двору.
– Ти куди? – почувся насторожений батьків голос. – Не послухаєш матері – на тобі ж і лихо окошиться.
Гриць зітхнув і сів на призьбі.
Підійшов батько, постояв, крекчучи, присів біля сина.
– Запалити люльки нам, сину, чи що? – порушив мовчанку батько і заходився викрешувати іскру. – А матері не переч. Вона ж і справді тобі лише добра бажає, хоче, щоб ти злиднів не мав… А, грець би тебе взяв! Чи кресало негодяще, чи губка… Уже й іскри не викрешу!
А над Ворсклою не вгавають дівчата:
Гриць неспокійно зайорзав на призьбі.
– На шило сів? – буркнув батько. – Чого глину шароварами витираєш?
– Так Марусина ж пісня. То ж вона про мене на вечорницях склала.
– Воно… кахи-кахи… ліпшу дівчину за Марусю і в світі білому не знайдеш… Тільки бідна вона… Мати, може, й права: у житті, крім пісень, ще щось треба… Та чого воно іскра не викрешується? Тьху! Хоч би швидше похід лучився…
А дівчата як не набудуться:
– Стривай, бабо, сюди не велено.
– Та чого ти причепився, як реп'ях до вовни. Дивись, який огурний! Не до тебе ноги била, не до тебе обачіння маю, то й не рипайся. І не ставай переп'ят на моїй дорозі!
– Щоб з вами збалакати, треба кадуб сала з'їсти.
– Еге, потуру не даю!
Маруся по голосу упізнала бабу Ягаїху.
– Кажу, не велено, – стояв на своєму вартівник. – Як пан осавул дозволить, так і пущу.
– А я твого осавула і бачити не хочу! Я хоч і опірці з ціпком швендяю, а таки намну боки. Так шкура й закипить на тобі.
– А я буду стріляти, – ліниво тягне вартівник.
– Гляди, бо мій ціпок незгірш твого ружжа стріляє. Як ошепулю, три дні чмелів слухатимеш. Іди геть і не огурайся!
– Кого мені велено пантрувати, того й пантрую, – позіхнув козак.
– Ти лучче мене посади в льох, а Марусю випусти, – порадила стара. – Чи тобі не все одно, кого пильнувати?
– Ідіть, бабо, і сідайте, де хочете, тільки мені голови не замакітрюйте.
