– Чула вже, – перебила Маруся. – Не в ганчір'ї щастя.
– А в чому ж? – щиро здивувалась Ганна.
– У коханні…
– Мої скрині, воли та ґрунти будь-якому коханню носа втруть!
– Не твої то воли та скрині, а батька твого.
Ганна так і спалахнула:
– Можна подумати, що сама ти багачка! А в тебе, крім пісень та чистої сорочки, більше нічого й немає.
– А мені більше нічого й не треба.
– Дивна ти, – Ганна похитала головою. – Як жити, коли у дворі бидла немає, коли не мукає, не хрюкає і не ірже ніщо? Де й кохання тоді подінеться.
– Не в бидлові щастя, – замислено відповіла Маруся. – Поживеш – утямиш. На сім бувай!
– Ми, наче вороги, прощаємось, – гмикнула осавулівна.
– Але й не друзі. – І Маруся вирішила допекти хизуватій осавулівні:– А Гриць обіцявся цієї осені сватів до мене заслати. Хоч у мене нічого й немає, крім пісень та чистої сорочки.
Якось дивно-дивно подивилася Ганна Вишняк на Марусю Чурай і, не зронивши й слова, пішла, колишучи при ході пишним тілом своїм. І щось у її погляді майнуло таке, що серце в Марусі враз тривогою пройнялося…
«Ганна більше знає, аніж говорить», – подумала дівчина, поспішаючи до свого обійстя.
Багата світлиця у пана хорунжого Петра Бобренка! На стінах – коштовна зброя сріблом сяє, турецькі килими. Сам пан хорунжий, на лаві горблячись, сивий вус крутить, а пані хорунжова, дебела, набагато вища за чоловіка й у плечах ширша, застигла перед чоловіком з розкритим ротом – щось, певно, йому вичитувала. Ось у ту мить і скочив Гриць до хати.
– Кликали, мамо?
Пані хорунжова, вздрівши сина, взялася в боки.
– Я – кликала?! – крикнула так, що рудий кіт, котрий мирно дрімав у припічку, спросонку сприйняв той крик на свою адресу й прожогом вискочив з хати. – Я його кликала, людоньки? Та я на всю Полтаву кричала, доки до тебе дійшло. Кликала!.. Тебе докличешся, тебе догукаєшся! Де тебе носило? Чи ж, бува, не з удовиною дочкою тинявся?
– Мамо, – зважився Гриць. – Але ж Маруся дуже хороша дівчина.
Пан хорунжий засовався на лаві й собі зважився.
– Та воно, як той казав… кахи-кахи… кращої невістки за Марусю годі й шукати.
– Не твоє мелеться, не твоя й черга, – відмахнулася пані хорунжова. – Ми вже якось виберемо для Гриця достойну пару. А ти ліпше б не вус крутив, а хутчій відгородився від Чураїв плотом.
– На яку лиху годину? – здивувався чоловік. – Хіба ми злі люди, що від сусідів будемо відгороджуватись плотом?
– А я твоїх сусідів і за гроші бачити не хочу! Думаєш, не знаю, що вони багнуть нашого синочка обкрутить! Та я завтра сама пліт споруджу. Ми з Чураями не односуми і не однодворці: як хочу, так і сокочу.
Пан хорунжий зітхнув:
– Я з покійним Гордієм Чураєм товаришував колись… І парубкували, і козакували разом. Гордій ще й прохав мене… Коли з ним що лучиться, наказував, щоб за його сім'ю потурбувався.
– Тобі треба до живої старшини горнуться, тоді і сам отаманом станеш, – повчально мовила дружина і до сина повернулась. – А ти чого сопеш, як міх? Про Марусю більше й слухати не хочу. Що ви мені Марусею очі довбаєте? Краса, як кажуть, до вінця. Не пара удовина дочка моєму синові. У неї ні скрині, ні приданого, ні бидла, ні ґрунтів – самі лише пісні.
Зрештою сіли вечеряти.
– Подумаєш, пісні складає! – порушила мовчанку пані хорунжова за борщем. – А кого вона в тих піснях знеславляє? Кого, питаю, як не мого Гриця, єдину мою дитину.
– Не про кожного парубка пісні складають, – озвався чоловік.
– А що вона складає? – відкинула ложку пані хорунжова. – На всю Полтаву сина мого знеславляє: «Грицю, Грицю, до телят, в Гриця ніженьки болять. Грицю, Грицю, до Марусі, зараз-зараз уберуся!» Он вона що про твого сина витворяє! А ти вухами метеляєш. А ще осавул. Вдовина дочка з господарського сина кепкує, а йому хоч би й що!
– Але ж мамо… – таки зважився син. – Я Марусю кохаю…
