королям, – закликав повстанський гетьман. – Тільки силою можна зломити силу пригноблювачів. Україна піднялася за волю, поспішайте їй на підпомогу. Слава і честь на вічні часи покриє вашу зброю, зброю визволителів свого народу!»
– Ура-га-га! – неслося над майданом.
– До гетьмана, братове!
– Веди нас, полковнику!
– Слава Україні!
– Панове молодці, готуйте коней! – гримів полковник. – Завтра засвіт встанемо, покульбачимо коней – і в похід. Буде воля і на нашій Україні!
Повернулася Маруся з майдану сама не своя. Тільки й шепоче: «Завтра… засвіт козаченьки встануть, засвіт і в похід… І розлучить мене доля з коханим…»
Бриніла в серці музика, печальна й журлива, зринали окремі слова про біль розлуки:
З малих літ нерозлучна вона з піснею. Спершу чужі співала, ті, що від матері чула, від подруг… Багато їх чула, багато знала – чи не найбільше за всіх. Але такою жадібною була до пісень, що невдовзі замало їй стало народних, хотілося самій складати пісні. Про те, що на серці було, про що мріяла-думала, чого багла… Намугикувала спершу окремі слова, потім з'являлися рядки… Що на серці – те й у пісні. Як весняна вода пробиває греблі й загати і заливає все окіл, так і її пісні. Не стримаєш їх, не вгамуєш. І коли скрутно й очі повні сліз, і коли легко й очі повні веселощів – все одно пісні народжуються. Так і живе з піснею, як з найвірнішою сестрою. Ось і тепер. Дивиться на хмелину, що дереться плотом, а думає про швидку розлуку з милим, ось і пісня вже готова:
За Ворсклою побіля обрію дотлівало сонце в густій червоній млі. Тихо западав смерк. Уже обвечоріло, уже й Полтава нарешті вгамувалася, вже й коні наіржалися, вже й козаки, шаблі погостривши, наспівалися, а милого все немає і немає. Журиться Маруся, місця собі не знаходить, близька розлука з милим у очах стоїть.
– Марусенько! А геть жур з голови!
– Грицю!
Полетіла йому в обійми і забула в ту мить про все на світі, навіть про завтрашню змію-розлуку. А над вечірньою Полтавою, спалахуючи, падали зорі, перекреслюючи вогняними смугами все небо.
– Літавці літають, – шепотіла Маруся. – Не дивись, любий, то злі духи нишпорять небом та видивляються, на кому б зігнати злість.
Обхопила Грицеву голову, притулила її собі до грудей.
– Щоб літавці тебе не побачили… Ой, як же тяжко без тебе день прожити! А ще тяжче буде, як ти в похід підеш.
Та Гриць того вечора був далекий від туги і смутку.
– Завтра засвіт встанемо і гайда! – весело торохтів він, блискаючи білими зубами. – Ой Марусенько, якби ти знала, який я радий! Це ж мій перший похід. Шаблі свистітимуть, криця дзвенітиме, мушкети гримітимуть, коні іржатимуть!
– Грицю! – жахно промовила Маруся. – Схаменися. Не на весілля ж їдеш. Смерть тебе на кожному кроці підстерігатиме. А як я без тебе житиму? Ні сліз не вистачить за тобою плакати, ні серця – за тобою тужити. Усе життя тебе чекаю, і кінця-краю тому чеканню немає. Така, мабуть, моя доля-доленька…
– Твоє кохання захистить мене від кулі та шаблі. Як і твої молитви. А коли повернуся з походу, старостів, як і обіцявся, пришлю.
– А мати? – запитала вона тривожно. – Чого ти здригнувся?
Гриць тяжко зітхнув:
– Мати хоче, аби я… Ганну Вишняк сватав.
– Ой Божечку ж… А ти ж як?
– Я потуру матері не дам!
Маруся не відчула в його словах упевненості.
– Що ж, Грицю, сватай племінницю пана полковника…
– Тіпун тобі на язик! – запально вигукнув Гриць. – Хай мати хоч і гопки скаче, а я від тебе не відступлюся. Тільки з
