походу повернуся, так і поберемося…
Маруся обцілувала його лице.
– Це щоб ні куля тебе не вцілила, ні шабля не взяла, ні чужий поговір, ні материна воля.
І пішов Гриць від Марусі хмільним, землі під ногами не відчуваючи. А дівчина, рвонувшись за ним, застигла з розпростертими руками, наче хотіла його зупинити. Дивилась йому вслід і шепотіла:
– Засвіт встануть козаченьки…
Чи спала Маруся тієї ночі, чи тільки прилягла – не відає. Здавалось, ледь до подушки голову притулила, як за вікном зазоріло й почало сіріти.
– Мамо? – злякано схопилась. – Засвіт встали козаченьки. Я побігла. Уже крайнебо палає, полк в дорогу вирушає…
А над Полтавою литаври гриміли, а на майдані Полтавський полк посотенно стоїть і в сірій передранковій млі йому не видно ні кінця ні краю. Море списів, знамен, гостроверхих шапок. Гуде майдан, іржуть коні, брязкають вудилами. Біжить Маруся від сотні до сотні – де ж її милий-чорнобривий?
– Марусю!
Він, рідний. А біля нього Іскра Іван. Дівчина за вуздечки їхніх коней взяла.
– Щасти вам, хлопці мої хороші! Щоб вас ні куля не вцілила, ні шабля не взяла! Повертайтеся з перемогою.
Отець Матвій вже срібного хреста над головою підняв – воїнство благословляє. Хрестяться козаки.
– Сурмачі!.. – молодо крикнув полковник. – Чи не пора нам уже рушати – волю Україні здобувати?
Блиснувши міддю, сурми заграли «похід».
– З Богом, товариство! Засвіт ми встали, засвіт і в похід вирушаємо. Пе-ерша со-отня!.. Ру-уш!
І полк, розвертаючись на майдані, сотня за сотнею виходить на битий шлях. Біжать за ним жінки та дівчата, плачуть, щось кричать. Біжить за козаками й Маруся і теж щось кричить, то плаче, то сміється…
Що не робила того дня Маруся, а перед очима полк на майдані стоїть. Ні-ні, та й озвуться в її серці слова: «Засвіт встали козаченьки…» Шепоче їх, а перед внутрішнім зором майдан, море списів, гостроверхих шапок… Колишуться знамена, гримлять литаври… Крики прощання, і ось уже полк посотенно виходить на битий шлях. Незчулась, як і народилися перші два рядки нової пісні:
Згадала Гриця в козацькім строю, коротке, квапливе прощання, сльози навернулися їй на очі, а з ними і подальші два рядки:
І чує Маруся, ніби полк хором їй відповідає:
І полилася пісня – де й слова бралися. Бачила Маруся перед собою картину прощання козака з матір'ю. Засвіт устав козаченько, коня кульбачить. Ледве-ледве сіріє над світом, над горою, де Бобренки живуть, блідий місяць завис…
І здалося їй, що Гриць благає матір, аби вона не полишила в біді його кохану:
І, звичайно ж, пані хорунжова сердито йому вичитує:
Тоді Маруся Чурай ще не відала, що створила одну із своїх найславетніших пісень, яку, мине лише небагато часу, підхопить і заспіває вся Україна – від сходу до заходу, від півдня до півночі. Тільки сама авторка співала її повільно, вкладаючи в кожний рядок, в кожне слово тугу і біль за коханим, а козаки, підхопивши пісню, заспівали її в швидкому маршовому темпі, і слова «засвіт встали» через незручність вимови (збіг приголосних) перетворяться згодом на «засвистали козаченьки», і пісня так полине у віки…
Але першою її, як завжди, проспіває Полтава.
Пішов полк на визвольну війну – спорожніла Полтава. Не чути більше козацького гомону, самі жінки та діти лишилися. Та ще старі діди, котрі вже своє відкозакували… Минали дні. Уже й Зелена Клечальна неділя надійшла, а від Полтавського полку ні слуху ні духу. Ходять чутки, краєм до Полтави долітають: люто б'ється гетьман Хмель з ляхами, а коли
