– У Київ. До Богдана Хмельницького. Тільки один гетьман України може тебе порятувати. Більше нікому.
– За віщо ж він мене рятуватиме?
– За пісні…
– Відспівала я своє, Іване.
– Ти дала Україні стільки пісень, що ніхто не посміє зачепити твоє життя. Ти як сама пісня, Марусю, українська пісня, яку не можна вбити. І в землю зарити. Гетьман знає тебе і пісні твої. І батька твого знає. Слухай, що я тобі повім…
Битва, що клекотіла цілих три дні, вдосталь напившись крові, нарешті затихла. Іван Іскра скочив з гарячого коня на березі Пилявки, над якою ще слався пороховий дим, зачерпував долонями воду, лив собі на розпашіле, чорне од пилу та диму лице, на якому блищали тільки очі та зуби.
– Залиш і для мене води, – почувся хриплий голос. Іскра оглянувся. Гриць Бобренко, спішившись, наче хмільний, брів до води й хитався.
– Але ж і три дні були! – хрипів він пересохлим горлом. – Скільки житиму, будуть снитися мені ці деньочки.
– Славні дні! – сказав Іскра. – Ворога розбито вщент, недобитки втікають на Старокостянтинів.
– Гетьман уже послав загони, щоб їх перехопити.
Умившись, сіли на коней і піднялися на крутий берег.
Перед ними відкрилося поле недавнього бою. Три дні тут точилася кривава січа, в якій зітнулось сорок тисяч польського війська і двадцять тисяч козацької кінноти та сорок тисяч селян-повстанців, озброєних, щоправда, чим попало, а здебільшого дубовим кіллям. І через три дні ще диміла земля, тягло згарищем, усюди лежали трупи, там і тут потрощені вози, побиті коні… Ще далі й до обрію тяглися кілька десятків тисяч возів з обозу польського війська, що їх захопили козаки.
– Куди нас тепер гетьман поведе? – питався Гриць.
– Волинь і Поділля вільні, думаю, що тепер пряма дорога на Львів! А потім… потім вдаримо на Варшаву.
– А додому ж коли? Я вже так за Полтавою скучив… Побіг би оце.
«Марусю згадав», – ревниво подумав Іскра. Не втерпів:
– Ти… кохаєш її?
Гриць якось дивно глянув на товариша, і на його обвітреному, засмаглому лиці майнула радісна посмішка.
– Без Марусі життя свого не уявляю.
Іскра полегшено зітхнув. Слава Богу, що хоч Маруся буде щасливою… Защеміло серце, бо не уявляв світу білого без дівчини-полтавки, та думка, що хоч вона буде щасною, принесла йому полегшення. Гриць Бобренко ледве було не наклав головою на другий день битви. Коли зійшлися польська й вкраїнська кіннота, січа клекотіла люта й завзята. У запалі бою Гриць надто вихопився вперед і був оточений драгунами.
– Грицю, тримай-айся!..
Іскра кинув коня в гущу ворогів. Врубався майже впритул до Бобренка і побачив, як один драгун вже заніс над Грицем шаблю… Бобренко відбивався від передніх драгунів, не вгледів нападу збоку. Ще мить, і його голова буде розсічена навпіл. Майнула зрадлива думка: ну ось і все. Маруся пожуриться-пожуриться і забуде Гриця. І буде моєю… Досить лише на мить забаритися, і Маруся моя… Іскра кинув свого коня вперед. Драгунська шабля, із свистом розсікаючи повітря, уже летіла на русі кучері Гриця. Іскра з усього розгону рубонув драгуна вище ліктя, і рука з шаблею полетіла коням під ноги. Витер мокрого лоба. Устиг. Марусине щастя не загинуло, а він, Іскра, буде побиватися за коханою все життя…
Гриць зітхнув.
– Я тільки й думаю про Марусю. Але мати… Ганну Вишняк велить мені сватати.
Іскра нічого не встиг відповісти, як зненацька пролунало:
– Ба, ба, ба! Іван та Гриць! Здорові були, полтавці!
Іскра з Бобренком озирнулись – до них під'їздив Панько Махиня і широко та радо посміхався.
– Звідки ти взявся, маленький Махине? – кинулись до нього Іскра та Бобренко. – Та швидше рота розтуляй! З Полтави?
– З Полтави, пани-брати, з нашої славної Полтави, – чоломкався Махиня з козаками. – Гнівався було на вас, що лишили мене з дідом війтом полкову канцелярію пантрувати, та, слава Богу, пощастило й мені вихопитись до війська.
– Як там наша Полтава?
– Як виїздив – вишні квітли.
Іскра й Бобренко майже одночасно вигукнули:
