Лише іноді хтось згадає: «А знаєте, що пісню склала одна дівчина, котра свого милого з походу виглядала… Як же її пак звали, дай Бог пам'яті?.. З Полтави вона… Ну, ота, що свого коханого отруїла… Згадав… Маруся Чураївна. Бідна дівчина».
Одного дня, якраз по обіді, коли Маруся за шитвом сиділа, зненацька у місті литаври загомоніли. У дівчини й шитво з рук випало.
– Козаки повертаються!
Зойкнула і з хати вибігла.
А над Полтавою литаври гриміли.
Прибігла Маруся на майдан до церкви, завмерла в гущі дівчат. Полк входив на майдан посотенно. Забемкали дзвони, над Полтавою пливло срібне павутиння. Кружляв червоний лист. Бабине літо було в розпалі. Попереду на гнідому коні їхав під бунчуком полковник Мартин Пушкар, і кульбака його була заквітчана калиною, за ним – старшини, сотники, осавули… Козаки сиділи гордовито, осяйні посмішки переможців квітли на їхніх загрубілих, обвітрених лицях.
– Слава! – зринало й неслося майданом. – Слава нашим козаченькам!
І Маруся кричала «слава», і сльози радощів рясно текли по її блідому лицю… І тут вона побачила Гриця. Правда, здалеку, але зраділа, наче в його обіймах побувала. Живий Гриць! Змінився, засмаг, обвітрився і від того ще гарнішим став. Карі очі сяють, наче дві зорі, русі кучерики з-під смушкової шапки вибиваються, білозуба посмішка так і спалахує… Гриць завзято з усіма виспівує, Марусі не помічає. Та Маруся рада, що побачила його, що живий коханий, і наче хмільна повернулась додому. І мати розквітла й помолоділа, обняла й поцілувала дочку.
– Із святом… Скінчилася твоя самотність.
– Дочекалися, матусенько, козаченьків. Тепер і на нашій вулиці буде свято.
Заходилася в хаті прибирати – хоч і прибрано було. Що не хапала – усе з рук падало. Зрештою, заходилася білити хату.
– Нащо? – спиняла її мати. – Не до весни ж іде, осінь уже, зима не за горами, дощі стіни обмулять.
– Ой, мамо, ця осінь мені за весну миліша.
Маруся поривалася гайнути до Бобренків, як бігала ще в дитинстві, і спинялася… Негоже дівчині лопотіти спідницею за парубком. Сам прийде, обіцявся ж, клявся білим днем, ясним сонцем і сирою землею… Минав день за днем, все густіше й густіше кружляв листопад, а Гриця і не чути, і не видно. Потроху буряна радість Марусі вщухала. Якась неясна, глуха тривога ворухнулася в серці. Жахно гнала від себе невеселі думки… Ні, ні, бути не може, щоб Гриць од неї відцурався… Інша думка: а раптом послухався матері? У такі хвилини відчувала під ногами порожнечу – як над прірвою ходила. Щовечора чекала Гриця на греблі біля Ворскли, і щовечора серце тугою бралось. І надія згасала. І живе коханий близько, город в город, а наче з Полтави зник. А вулицями вже свати пішли, хмільні та веселі, рушниками поперев'язувані. І на їхній вулиці з'явилися, але обійстя Чураїв обминали. А бабине літо на срібному павутинні гойдалося, журавлі прощально кричали, червона калина понад Ворсклою журно полум'яніла, наче з білим світом розлучалася назавжди…
Одного вечора, коли вона стояла під вербою на греблі, вірячи і вже не вірячи, що Гриць прийде, раптом пролунало:
– Марусенько!
Затамувавши подих, дівчина обережно обернулась: перед нею стояв Іван Іскра й м'яв у руках свою шапку. Привітався.
– Здоров був, козаченьку, – стримано відповіла дівчина. – 3 щасливим поверненням. Щось довго ви в поході барилися.
– Та ляхів виганяли, хай їх дідько забере! – вигукнув Іскра, жадібно вдивляючись у її лице. – Обсіли Україну, як чорти Бога. Доки витурили їх, то й літо збігло. Шкода тільки, що гетьман після Львова повернув на Україну, ой дарма. Ляхи вже зовсім були нажахані. І король перелякався, перемир'я в нашого гетьмана запросив. Шлях на Варшаву був відкритий, ляхи панічно втікали. Більше такої нагоди, мабуть, не трапиться. А за зиму воріженьки оговтаються, зберуть нове військо і по весні знову на Україну посунуть. Ні, на Варшаву треба було йти, тут пан гетьман схибив.
Вмовк, бо збагнув, що Маруся, слухаючи його, думає про своє. Вона дивилася у відро з водою, в якому, залетівши, плавав мідно-гарячий лист. Тільки тепер згадала, чого до Ворскли прийшла – води набрати. Хотіла було за відро взятися, та нараз рвучко запитала, кленучи себе за слабкість:
– Гриця… не бачив?
Глянула йому у вічі і все збагнула.
