Ордер на любов (збірник)

серце. Бачила того звіра – огидного, підступного, бридкого. Ім'я його – зрада. Як таке могло статися? її найпалкіше, найщиріше і найвірніше кохання оганьблено, її щастя викрадено. То для чого тоді жити, кому вірити? Тепер усе. Без любові жити – усе одно що з каменем замість серця.

Єдиний рятунок – пісня. У люту годину розлуки Маруся створила трагічну пісню, що стала найболючішим зойком її скривдженої душі:

Ой Боже ж мій, Боже, милий покидає,
Милий покидає, іншої шукає!
До іншої ходить, з іншою говорить,
Мене, молодую, до славоньки водить…

Ось тоді в її піснях вперше забриніла згадка про смерть-рятівницю, про смерть як єдиний вихід із тяжкої скрути.

Тоді не розлучать ні батько, ні мати.
Ні батько, ні мати, ні суд, ні громада.
Хіба вже розлучить заступ та лопата,
Заступ та лопата, гробовая хата.

Смерть і справді здавалась рятівницею. У дні відчаю Маруся зважилась на самогубство. Того вечора Горпина не відходила від дочки: то вмовляла її, то сама плакала. Маруся мовчала і дивилась кудись мимо матері. Очі її були аж чорно-сині, в них стільки туги, печалі та відчаю і ще чогось страшного, невловимого, що мати сама не своя робилася. У надвечір'я Маруся вийшла в садок, ходила між вишнями, то заплітаючи косу, то розплітаючи її. Для чого жити? Усе зруйновано, усе спаплюжено. Немає віри, а без віри яке життя? За що вхопитись, хто порятує?.. Незчулась, як і до межі дійшла. На межі стояв новий верболозовий пліт. Відгородилися… Учора чи позавчора, бо ще й верболіз не встиг пожовтіти.

– Високий? – зненацька почувся насмішкуватий голос. – Не перестрибнеш? Чого це тобі, дівко, мову відібрало, як уздріла наш пліт? – вигукнула пані хорунжова, узявшись руками в боки. – Чи, мо, нову пісню про наш пліт складаєш? На всю Полтаву його знеславиш, га?

– Хоч і стіною мурованою відгородіться, – відповіла над силу, а сама думала: для чого жити? Для чого… для чого, для чо…

– Треба буде – й мурованою відгородимось! – крикнула пані хорунжова. – Ми все можемо, не бідні, як деякі.

Маруся нічого не відповіла, тільки думала: для чого жити? Для чого… для чого, для чо…

– Чи бач, як загордилася! А ще сусідка Гриця. Зростали разом. Хоч би привітала його з одруженням, щастя та багатства йому побажала.

І раптом у дворі майнули русі кучері.

– Марусю!..

Маруся здригнулась і за пліт обома руками вхопилась. По той бік стояв Гриць – трохи блідий, трохи схудлий, але ті ж кучерики, ті ж карі очі… Він хотів щось сказати, певно, виправдатись, бо вигляд мав винуватий, але пані хорунжова, зробивши крок, загородила сина від сусідки.

– Не встиг заручитися з однією, як уже до другої? – наступала на сина. – Пісень її забагло послухати?

– Та я тільки хотів… – знічено пробурмотів Гриць і вмовк.

– Марш до хати! – Гриця як вітром здуло.

Маруся, затуляючи долонями лице, побігла у свою хату, впала на постіль, затряслася від плачу.

– Та годі, годі… – губилась Горпина, не знаючи, як утішити дочку. – Та хіба ж світ клином на ньому зійшовся?

– Ідіть, мамо, спати, я теж засну… Міцно-міцно…

Припала холодними губами до материної руки. Горішні стало моторошно, бо мала таке відчуття – з нею прощається…

– Доню…

Для чого жити? Для чого?… Для чого… для чо…

– Доню!! – зойкнула мати.

– Ідіть, ідіть, мамо, спати…

Горпина перехрестила дочку, поцілувала її в лоб і почовгала до себе в хижку. До півночі не могла заснути, ледве очі стулить – дочка перед нею… Раз по раз уставала, не дихаючи, у світлицю заходила, прислухалася. Маруся лежала на ліжку і рівно дихала. Горпина поверталася до себе в хижку, опускалася на коліна перед Миколою Угодником, прохала заступитися за дочку, порятувати її, сердешну… Лише перед ранком заснула. Чи задрімала… Зненацька хтось наче прошепотів їй у лице: «Для чого жити?.. Для чого жити… для чого жити, для чого, для чо…»

Учувши це, Горпина схопилася, серце калатало, як несамовите. Притримала його рукою, прислухалась. Учулося, що сінешні двері тихо скрипнули.