– Ой Божечку ж мій…
Кинулась у світлицю, впала на доччину постіль – порожньо.
– Марусю!.. Дочко!.. Де ти?..
Як була в самій сорочці, метнулася в сіни. Вдарилася грудьми в двері, вилетіла в двір. На мить її засліпило місячне світло. Місяць саме був уповні і заливав Полтаву білим полум'ям…
– Марусю! – Горпина завертілась посеред двору, не знаючи, в який край бігти. – Ой Божечку ж… Люди, поможіть…
І тут у двір зайшов хтось високий і чорний. Він ніс щось біле на руках. Горпина злякано позадкувала, той чорний, з білим на руках повільно на неї насувався. Він мовчав, і Горпина заніміла з жаху. Бачила босі ноги, чорну довгу косу, що тяглася по землі… З білої сорочки стікала вода…
– Хто це? Хто це?
– Марусю вам несу, – по голосу впізнала Івана Іскру.
– Жива?
– Жива… Я на греблі сидів, біля Ворскли. Коли щось у білому – шубовсть у воду. Отуди, де вирва. Ледве встиг витягти…
Усю ніч, до білого ранку ходив Іскра біля Ворскли, палив люльку, думав. Уранці зайшов до Чураїв і мовчки глянув на Горпину.
– Ще й досі не отямилась, – витирала Горпина сльози. – Жар у неї великий, горить… Та щось кричить, кудись поривається… Я вже й знахурку кликала, подивилась вона і каже: хвороба у неї з серця почалася, ні зіллям тут, ні словом не зарадиш… Спасибі тобі, Йване, що порятував, сердешну. Сам Бог тебе послав на греблю в ту ніч…
Іскра насунув шапку на лоба і мовчки подався з двору. Зайшов додому, сунув пістоль за пояс і попростував через майдан до Бобренків. Гриць якраз був у дворі – воза лагодив.
– А ходи-но сюди, – погукав його Іскра, спершись на тин.
– Що таке? – Бобренко неохоче підійшов.
– Маю дещо сказати, – Іскра взяв Бобренка за плечі. – Ану ходімо, лишень, побесідуємо, як козак з козаком. – Витяг Гриця за ворота і підштовхнув його в спину. – Трюхикай до Ворскли, на греблю.
– Чого я там не бачив? – упирався Бобренко.
– Іди, бо силоміць пожену!
На греблі вони зупинилися.
– Ти пригадуєш, як я тебе від смерті наглої врятував? У бою біля річки Пилявки? – почав Іван. – Коли б забарився на мить, драгун розсік би тобі голову. Так ось, Грицю, я дуже шкодую, що поспішив тоді тебе рятувати. Мені треба було затриматись. На одну лише мить.
Схопив Бобренка за барки, притягнув до себе.
– Скажи, тільки чесно скажи. Ти кохав Марусю?
– Ну… кохав…
– А зараз?
– І зараз кохаю, – пробурмотів Гриць, опускаючи голову. – Несила її забути. Хоч убий мене тут.
Іскра відпустив його.
– Я тебе й справді збирався отут убити, – глухо мовив. – Але Бог з тобою, коли ти такий шмаркач. Живи!
– За віщо ж ти хотів мене убити?
– Ти чуже щастя викрав. Ти злодій! – кидав йому в лице Іскра. – Марусю кажеш, кохаєш? А з Ганною заручився? Як же це?
Бобренко переступав з ноги на ногу.
– Та хіба ж я… Коли б не мати… Переп'ят стала. Тільки Ганну і Ганну! А хіба їй що доведеш, як вона на своєму стане? Он батько і той перед нею пасує…
– Обоє ви рябоє з батьком, – зітхнув Іскра. – Ти ж не якесь там хлоп'я-пахоля. Козак! Літо з ляхами бився, невже у тебе власної волі немає? То позич духу чи на базарі купи. З-за тебе Маруся хотіла життя своє урвати.
– Вона ще жива? – хитнувся Гриць.
– Ще жива. Але ти їй життя занапастив.
– Ходімо до неї, – раптом вигукнув Бобренко. – Я впаду перед нею на коліна, вимолю прощення. Чуєш, Іване, вона
