– Відколи Полтава стоїть, – обурливо сказав осавул, – такого ще не лучалося! Свят, свят! Ти забула страх Божий, Марусю!
– Скажи-но, Чураївно, хто тебе намовив до смертного гріха? – запитав суддя. – Ти це похапцем вчинила, чи гарненько обдумавши?
– Серце мене намовило, скривджене і зраджене Грицем. От і вчинила… Щоб іншим наука була. Щоб вірність у коханні зберігали.
– Так-так, – протяг суддя і до писаря повернувся. – Ану прочитай нам…
Писар узяв аркуш і заходився співати:
– Не співай, не на вулиці! – перебив його суддя.
– Пісня ж… – знизав плечима писар. – Сама проситься, щоб її…
– Читай!
Писар пісним голосом заходився читати:
– Досить, – спинив суддя, і писар умовк.
– Усе зарані, лиходійка, обдумала, – вигукнув осавул. – У неділю, бачите, копала, а в середу козака Полтавського полку і немає. За Магдебурзьким правом за такі речі смерть світить!
– А може, це й не Марусина пісня? – висловив припущення війт.
– Моя, – твердо мовила Маруся. – У мене чужих пісень немає, тільки свої.
Суддя головою похитав.
– Коли ж ти її зложила: чи як замислила отруїти, чи коли вже отруїла?
– Коли зілля збирала, пісня сама й заспівалась. Ось тоді я й забагла Грицеві будь-що відомстити.
– Коли він уже побрався з Ганною Вишняк?
– Хай Гриць двох не кохає!
– Так-так… – суддя сам до себе. – Скажи нам, небого, що то за вечорниці були, про які ти в пісні згадуєш?
– Розкажу, пане суддя, розкажу…
Маруся вертілася перед люстерком, вмазаним у стіну, і весело наспівувала: «Ой не ходи, Грицю, та й на вечорниці, бо на вечорницях – дівки-чарівниці…»
– Не співай більше про Гриця, – попрохала мати. – Не муч себе. Гриць уже як відрізаний палець.
– Уже відспівала, мамо.
Маруся уважно подивилася на себе в люстерко.
– Ой, мамо, а я ще й нічого. Ще хтось і закохається в мене.
– Бо не тільки світу, що Гриць…
Горпина потай перехрестилась. Слава Богу, ожила дочка. Минулося лихо. Хоч і веселість у неї підозріла, надто збуджена й метушлива, та все ж це краще. Дасть Бог, минеться все, забудеться. Маруся як і перше співатиме. А там з Іскрою побереться. А кращого парубка за Іскру годі й шукати.
Тим часом Маруся наділа чисту сорочку з мережкою на рукавах, обгорнула стрункий стан голубою плахтою, спереду запаску прив'язала і завертілася перед люстерком, разки намиста приміряючи.
Мелася – дочка полтавського старшини Барабаша, давня подруга Марусі (щоправда, останнім часом вони майже не бачились) – несподівано запросила Чураївну на вечорниці. Маруся погодилась було заради ввічливості, бо не хотілося нікуди йди і тим більше з кимось бачитись, та Мелася, озирнувшись, шепнула:
– Гриць має бути. З молодою дружинонькою…
Марусю наче хто тіпнув. При згадці про зрадливого коханого нараз забракло повітря, у серці з'явився біль. Але він так же хутко й зник. Відплакала Маруся своє, відболіла, відтужила. Натомість з'явилася злість. Що вона, зраджена й покинута, з хати не може вийти? Ні, хай краще Гриць опускає очі. Вона прийде, прийде хоча б для того, щоб подивитися на зрадливого коханого та його дружину. У неї, Марусі, не тільки сльози та відчай. У неї ще гнів є. І сила. А сльозами горю не зарадиш… І
