злість сколихнула її душу. О, вона не тільки вміє сильно кохати, вона вміє і ненавидіти. Недарма ж колись застерігали Гриця, що золотої середини не знає. Що ж, вона прийде, хай начувається зрадливий коханий. Дадуться тобі вечорниці. Бо на вечорницях дівки-чарівниці…
Так думала Маруся, йдучи до Барабашів на вечорниці. Гнів ятрив серце. Одна лише згадка, що зрадливець утішається з її суперницею, а вона, обдурена, знеславлена (вся ж бо Полтава знала, що вона мала побратися з Грицем), мусить і далі тамувати в собі горе, кидала її в лють. Кохати так кохати, ненавидіти так ненавидіти!
І вигулькнуло коротке й страшне слово: «помста». Спершу його жахалась, відганяла від себе, та слово надокучливо вертілося біля неї, і вона зрозуміла, що мусить відомстити Грицеві за все разом: за солодкі обіцянки, за підступні клятви у вірності, за чорну зраду. Клявся ж ти, Грицю, що світу білого не побачиш, як зрадиш свою Марусеньку, так ти його і не побачиш!
Так думаючи, вона йшла легко, невимушено, навіть грайливо, не йшла, а пливла, поблискуючи червоними чобітками, гордо несучи чорняву голову з довгою косою. І ніхто не міг здогадатися, які в дівчини помисли і яка ненависть клекоче в її серці. Йшла і чула, як тріщали перелази, як парубки аж на тини вилазили, щоб провести її захопленими очима, чула і пливла собі далі. І хоч думки її були люті і страшні, та лице мала спокійне, миле, усміхнено-безтурботне.
Ось і Барабашів двір.
Маруся влетіла в хату весела, розпашіла, з рум'янцем на щоках, з грайливо-безтурботним блиском в очах.
– Добривечір, дівчаточка й парубочки! – заторохтіла з порога. – Чи раді ви нам?
– Раді, Марусенько, раді, – защебетали дівчата.
– Так рідко бачимось, що й закохатися в тебе бракує часу, – загуділи парубки. – Забула вечорниці чи полтавські парубки негожі?
– Та гожі, гожі, – сміялась Маруся. – Удатніших парубків за полтавських світ обійдеш, а не знайдеш.
Загальне пожвавлення сколихнуло вечорниці. Парубки тягли Марусю до себе, дівчата – на свій бік. Маруся дзвінко сміялась, блискаючи зубами й очима, пританцьовувала, вдавала, що поривається до хлопців, чим викликала ще більші веселощі, і взагалі усім своїм виглядом показувала, що ось-ось вона захлинеться від безтурботних смішків… А сама краєм ока спостерігала за Грицем. Він сидів у кутку для одружених. Загледівши Марусю, неспокійно засовався на лаві. Ганна непомітно взяла його за руку, осмикнула і щось йому сказала, бо губи її невдоволено заворушилися. Гриць покірно застиг на лаві – якось неприродно рівно. І почав посилено вдавати, що буцімто Марусі тут взагалі немає, що вона йому байдужа- байдужісінька. Та чим більше він це вдавав, тим певніше переконувалась Маруся, що йому страшенно кортить хоч краєм ока на неї поглянути…
«Постривай, постривай, – зловтішно думала. – Ти ще, голубе, сам до мене прибіжиш…»
Жартуючи з парубками (а це був певний хід, щоб викликати ревність Гриця), Маруся непомітно кидала метким оком: як і гадала, в Бобренка ненадовго вистачило витримки… Він уже неспокійно совався, то бліднув, то червонів, бігав сполошеними очима по хаті, явно уникаючи зустрічатися поглядом з Марусею. Кусав губи. Ганна, відчуваючи настрій чоловіка, похмурніла й кам'яніла на лаві…
Зрештою Маруся нажартувавшись досхочу, впала на лаву між дівчатами, з кимось гомоніла, щось веселе розказувала (а що – й сама не пам'ятала), а сама зиркала на Гриневу дружину. Дивилась на неї доброзичливо і тим збивала її з пантелику. Ганна губилася в здогадках: чому це Маруся так мило до неї посміхається? З якої причини?
Та ось Гриць посміхнувся до дружини, як Марусі здалося, ніжно, пестливо, і щось на вухо їй прошепотів, торкаючись губами її рожевого вушка… І Ганна радо заусміхалась і теж шепнула йому щось на вухо.
«А зовсім же недавно отак до мене посміхався та клявся мені у вірності,» – зберігаючи на обличчі грайливу байдужість, подумала Маруся з тугою. І туга та була останньою тугою за Грицем. У ту мить наче буря здійнялася в її душі. Усе: ревнощі, ображене самолюбство, зрадливі клятви Гриця, згадка про нещасливе кохання, про нездійсненні мрії – усе завирувало й заклекотіло в душі і, не знаходячи виходу, пекло її сухим і болючим вогнем…
«Помщуся!.. За все відплачу разом! – думала, ледве стримуючи той клекіт в душі… – За зраду, за обіцянки! За зганьблене моє кохання, за неславу!..»
Парубки й дівчата почали перекидатися жартівливими пісеньками, Маруся й собі встряла в ту дружну перепалку, її дзвінкий голос, ніжний та світлий, з ледь вловимою печаллю, вмить узяв верх. Парубки вражено притихли, зачудовано прислухаючись до її голосу, дівчата легенько зітхали, бо такого незвичайного голосу ніхто з них не мав, хоча й вони у співах задніх не пасли…
