Ходімо, – велів старшина. – Будуть тебе, дівчино, допитувати, як це ти християнську душу згубила.
Коли її вели в полкову канцелярію, Маруся побачила на майдані згорблену жінку.
– Мамо!
Мати стояла самотиною посеред великого майдану, як поцілене під корінь дерево. Колись чорне її волосся було геть білим.
– Мамо, вас снігом обсипало.
– Снігом, дочко, снігом.
– І холодно вам?
– Холодно, дочко, холодно.
Підбіг вартовий, схопив за руку.
– Пішли, пан суддя тебе чекає.
– А Гриця вже поховали?
– Вчора й поховали його, сердешного, – тихо одказує мати. – Тепер ось за тебе візьмуться.
– Швидше б уже…
Вартівник смикнув її за рукав сорочки.
– Ходімо, пан суддя тебе чекає.
– Прощайте, мамо.
– Прощай, дочко.
Маруся пішла. Оглянулась. Материна голова снігом біліла.
– Іди, доню, іди, тебе пан суддя чекає.
– І кат…
Маруся зайшла в канцелярію. Полковий суддя сидів за столом, на якому лежали булава і печатка. Ліворуч на ослоні сидів осавул, праворуч – війт.
– Як тебе звати, небого? – запитав суддя.
– Гордія Чурая.
– Дочка покійного Гордія Чурая? – уточнив суддя.
– Гордія Чурая.
Осавул засовався на ослоні.
– Ти, дівко, хоч би честь свого славного батька не ганьбила! Твій батько ворогам голови стинав, а ти свого козака…
– Гордій і за дочку відстраждав у Варшаві, – тихо мовив війт. – За всіх нас голову зложив.
– А його дочка стала убивцею! – знову крикнув осавул. – Та що тут довго балакати, скарати – і все!
– Скарати не важко, – зітхнув війт. – Важче розібратися.
Суддя гостро глянув на підсудну.
– Обіцяєш говорити полковому суду тільки правду?
– Обіцяю.
– Поклянись іменем Бога.
– Клянусь.
– Віримо, – сказав суддя. – Ти знаєш, за що ми тебе заперли у льох і в кайдани забили?
– Знаю.
– Чи по правді ми чинимо, що судимо тебе?
– По правді.
Суддя перехрестився.
– Слава Богу. Отож з Божою поміччю й почнемо. – Якусь мить пильно дивиться на ув'язнену. – Маруся Чурай, чи визнаєш себе винною в тому, що отруїла козака Полтавського полку Григорія Бобренка?
– Визнаю.
У кутку писар, прикусивши кінчик язика й прискаливши одне око, з натугою шкріб пером папір і бурмотів:
– Ви-изнає, що отруїла ко-озака По-олтавсько-ого по-олку…
– Тихіше пиши, пане писарю, – зауважив суддя і знову до Марусі: – За віщо ти отруїла козака Григорія Бобренка?
– За зраду.
