Ордер на любов (збірник)

– Тільки правду кажи, – застерегла.

– Гриць з Ганною Вишняк… – почав було Іскра і вмовк.

– Ти хочеш мене вбити? – зойкнула Маруся.

– Я знаю, що завдаю тобі болю, але… Ти прохала правду. Так ось… Гриць уже заручився з Ганною.

Світ потемнів в очах у Марусі, ґрунт з-під ніг утікав. Ледве встояла. А Іскра наче добивав її:

– Тільки з походу повернувся, так і обручку їй надів…

– Неправда, Йване, – надсилу прошепотіла й благально схопила його за рукав. – Скажи, що неправда, що ти зле пожартував…

– Його мати присилувала. За посагом Вишнячки погналася.

– І Гриць скорився?

– Ага, бо мати карка вломила. У нього своєї волі з гороб'ячий скік. От з Ганною і заручився.

– Неправда! – зойкнула Маруся. – Ти навмисне обмовляєш Гриця. Щоб мене відвернути від нього. Не вірю! Це злий поговір! Гриць же мені заприсягався…

Плачучи побігла, покинувши відра, в яких кривавіло мідно-червоне листя…

Не повірила тоді Іскрі. Серце не хотіло вірити. Тож на Іскру гнів поклала. Гриця виглядала, тільки не могла збагнути, чому він не приходить, чому уникає своєї Марусеньки? У серці то надія, то відчай, то знову надія…

Гей, ти молоденький голубе сизенький,
Не по правді живеш,
Минаєш мою хату і мої ворота,
До іншої йдеш…

У ті дні Маруся складала пісню за піснею. То був її порятунок, єдина надія. Наче на одному подиху склалася пісня про те, що «котилися вози з гори, та в долині стали, любилися, кохалися, та вже перестали».

Любилися, кохалися, щоб мати не знала,
Не дай Боже розійтися, як та чорна хмара.

Ще через день з'явилася «Чого ж вода каламутна», котра закінчувалася пристрасно- благальними рядками:

Спіши, милий! Спаси мене
Од лютой напасти!
За нелюбом коли буду,
То мушу пропасти!

Ще через кілька тяжких днів:

Чи ти, милий, пилом припав, чи метелицею.
Чом не ходиш ти до мене цею вулицею?

Згадувала, як колись вмовляла Гриця всупереч волі матері таємно обвінчатися в церкві. Гриць тоді відраяв, запевнивши: усе й так буде гаразд, по закону й святій правді. Тепер про те в пісні дорікала Грицеві:

Чом ти мене не послухав, як я тобі казала:
«Ходім, серце, повінчаймось, щоб мати не знала».
Ти все неньку свою слухав, мене покидаєш,
Покидаєш сиротину, іншої шукаєш.
Найдеш собі дівчиноньку з карими очима:
Буде тобі, моє серце, камінь за плечима.

Але камінь ліг на душу їй самій. Ще кілька днів її рятували пісні, ще кілька днів гомоніла вона з Грицем у своїх піснях, ще трохи вірила, що Іскра з ревнощів і заздрощів – брала й такий гріх на душу – обмову наслав на Гриця, як однієї днини завітала до Чураїв баба Ягаїха… Здалеку почала, спершу й не второпаєш, до чого річ розпочала й куди її виведе… Маруся не дуже й прислухалась, своїх думок мала доволі. Та ось стара завела річ про те, що «не всі тії сади цвітуть, що весною розвиваються, не всі тії вінчаються, що люблять та кохаються…»

Маруся зблідла, відіклала шитво, запитливо глянула на Ягаїху.

А стара тихим, журним голосом виводила:

Половина садів цвіте,
друга ярозлучається.
Одна пара та й вінчається,
А другая розлучається…

– Ой, бабусенько, на що натякаєте?

– Не відаю, як і почати, – журилася стара. – У світі таке чиниться, що правда кривду побиває, а зрада – вірність…

Маруся похолола.

– Таки послухав свою матір, – бідкалася стара. – На тім тижні й вінчається з Ганною. Сама чула, в церкві оглашения було. Пішло твоє щастя обертнем…

– І задоволений Гриць? – помертвілими губами поспитала Маруся.

– Якийсь він блідий був і все неспокійно озирався. Відчувала душа, що гріхом обважилась. А пані хорунжова стояла як камінь. І брови сердито супила. Ще й кулаком сина під бік штурхала, щоб не вертівся перед попом. Тільки Ганна квітла, як маківка…

Нічого не сказала Маруся, потемніла на виду, та в чорних очах вогонь спалахнув. Вийшла в сад, невидимий звір терзав