– Бережи дочку, бо вона що скарб для України. Талан у неї великий, а ся штука не в кожного буває.
Повернувшись до полкової канцелярії, війт погукав свого помічника Петра Махиню (прозваного так в насмішку за свій куций зріст) і велів йому:
– Сідай біля мене і слухай, що я тобі заспіваю.
Махиня здивовано витріщився на війта.
– А чого це ви будете переді мною співати, пане війте?
– Щоб тебе позабавляти, – буркнув війт і по хвилі заспівав хоч і старечим, але на диво ще чистим голосом:
Махиня якусь мить дивився на війта недовірливо, але пісня так його захопила, що він і собі підхопив. Так вони проспівали пісню.
– Ну й Маруся, ну й Чураївна! – хитав головою війт. – З такою піснею і на смерть підеш.
– Цю пісню вже вся Полтава співає, – сказав Махиня.
– А треба – щоб уся Україна. Тож, Петре, кульбач коня і в дорогу хутчіш вирушай. Тільки не закудикуй! Поїдеш на Україну, розшукаєш військо гетьмана…
– Сію мить! – схопився Махиня. – Нарешті! Діждався!
– Стривай! А чого до гетьмана їхати – ти знаєш?
– Та ляхів бити!
– Попав пальцем у небо. Повезеш козакам пісню Марусі Чурай «Засвіт встали козаченьки». Бо казакам без пісні, що без шаблі. Навіть ще гірше. Стривай! Пісню добре затямив? Не забуду.
– Таку пісню та забути? – аж обурився Махиня. – Як хто голову мені зітне, тоді лише забуду.
– Голову нікому не давай стинати, бо вона тобі ще самому знадобиться, – повчально мовив війт. – Скажеш: Полтава дарує славному війську гетьмана цю пісню. Маруся, скажеш, Чураївна пісню склала.
Уже треті півні проспівали.
Маруся опустилася в кутку на солому й притулилася спиною до холодної стіни. Застигла, не відаючи, чи вона вже мертва, чи ще жива. Над Полтавою висів місяць. Маруся його не бачила, лише пучечок світла пробивався крізь віконце, падав на долівку, відтворюючи квадрат загартованого віконечка. Ув'язнена дивилась на те світло, і їй здавалося, що той шмат світла – усе, що лишилося від її життя. Та й цей промінь невдовзі назавжди згасне…
За віконцем хропів вартівник, він спав із самого вечора просто на землі. Марусі видно було у віконце його чоботи. Та ось хтось заступив місячне світло і білий квадрат на долівці згас. Почулося якесь невиразне шамрання, і все стихло. Білий шмат світла знову падав на долівку, вартівник, як і перше, висвистував носом. Але хтось спускався східцями в льох. Ось він обережно вставив ключ у замок і тихо повернув його. Клац! Маруся схопилась, серце враз ожило й закалатало в грудях – здалось, що до неї йде Гриць.
– Марусю? Ти тут? – хтось запитав.
– Грицю, чому твій голос ніби чужий? – пошепки поспитала Маруся. – Ти з церкви до мене прийшов?
– Це я, – почувся приглушений шепіт. – Іскра Іван…
– А-а… – Маруся помовчала. – Чому ти стоїш? Проходь, сідай у моїй світлиці… Гостем будеш. Бачиш, яку я гарну хатину вподобала, тільки сісти ніде… – Швидко: – Скажи мені, Іване, як у вас, козаків, за зраду карають?
– Смертю.
– І в коханні так… А вони думають, що я убивця. Судити мене збираються. Ой, смішно… Чому ж ти не смієшся, Іване?
– Марусю… – Іскра зробив крок уперед. – Я прийшов за тобою.
– А ти в мого вартівника питався дозволу?
– Він спить. Я витягнув у нього ключ. Двері відчинені, а за ними воля.
– За мною завтра кат прийде.
– Але я прийшов за тобою сьогодні.
– Я чекаю ката, він поєднає мене з Грицем.
– Марусю, є ще надія на порятунок. – Іскра обережно взяв її за руку. – Ходімо хутчіше. Нас чекає кінь. На ранок ми будемо далеко-далеко від Полтави.
– А куди ж бо ми втечемо?
