А потім кинулись у танок. За хвилину в хаті творилося щось незвичайне: усі прохопилися в коло, загальне пожвавлення досягло такого рівня, що ніхто вже всидіти не міг. Хата ходила ходором. Маруся носилась, як вихор, заражаючи всіх своїм запалом. Не втерпів і Гриць. Забувши про молоду дружину, кинувся в гамірне коло, як з мосту у воду. Танцював, а сам думав, як би йому опинитися поруч з Марусею. Уже не криючись, шукав її очима. Та ось їх звело танцем, Гриць схопив її руку і стис – квапно і гаряче. Маруся не висмикнула руки, бачила близько себе його бліде, благальне лице, збуджені, відчайдушні очі. Вони молили, вони благали…
– Марусенько… – шепнув Гриць, як танцюристи на мить пригасли їх одне до одного. – Вийди… На одне лише слово. – Маруся заперечливо похитала головою, зберігаючи на розпашілому лиці ту чарівну посмішку, що зводила Гриця з розуму. – На греблю вийди… Хоч на часинку… Останній раз… Несила без тебе…
– А дружинонька? – шепнула дівчина.
– Без тебе я як без сонця.
– Пізно спохопився.
– Нічого з собою не вдію, – благав він. – Душа сколихнулась, як тебе побачив. Вийди…
– Тільки не на греблю. До мене приходь, Грицю. Завтра матері вдома не буде – приходь…
І, підхопивши якогось парубка, понеслася з ним у шаленому танку. А сама думала про зрадливця: «Ну ось ти й попався, як перепел у сітку…»
Коли танцювальний запал вщух, дівчата посідали на лаву під один бік, парубки під другий. Маруся вже не криючись дивилася на Гриця. Він теж не криючись їв її захопленими очима.
– Подружко, ти сьогодні як несамовита, – підсіла до неї Мелася й легенько обняла Марусю за плечі. – Скільки тебе знаю, а ще такою не бачила. Коли б парубком була, то неодмінно б у тебе закохалася.
Маруся слухала подругу, а сама звабливо посміхалася до Гриця, хоч у душі ледве стримувала до нього ненависть. Потім перевела погляд на Грицеву дружину. З Ганниної пихи не лишилося й сліду. Сиділа опустивши плечі й голову – пригнічена, розгублена.
«Відчула, що такою, як я, ти й на мить не здатна стати, – задоволено подумала Чураївна. – Тепер начувайся, супернице, Гриць уже в моїх руках. Хай і твоє серце поболить, як моє…»
Перекинула косу з-за спини на груди і дзвінким голосом повела пісню, вкладаючи в неї всю свою принаду, ніжність і звабу:
Ледве Чураївна заспівала, як вечорниці заніміли. Ніхто не чекав від Марусі тієї пісні. Гриць, наче спійманий на гарячому, неспокійно засовався на лаві, Ганна зблідла і теж совалась.
Усі розуміли, про що і про кого співає Маруся, тож ні-ні, та й кидали погляди на Бобренка з дружиною.
Останні два рядки Маруся співала, визивно дивлячись в лице Ганні. І всі побачили той визивний погляд Марусі. Ганна не витримала, рвучко зірвалася з лави, схопила за руку чоловіка і силоміць потягла його з хати…
План помсти вже визрів остаточно і заволодів усім єством Марусі. У ті дні вона тільки й жила близькою мстою, зовні залишаючись веселою, дещо пустотливою дівчиною. У серці вже не було ні кохання до Гриця, ні туги за ним. Воно збучавіло, закам'яніло. Гнів і образа за понівечену юність, бажання будь-що допекти тому, хто так легковажно насміявся з її палкого кохання, розгорялося в душі з кожним днем все пекучіше і лютіше. Не думала, що буде з нею, коли здійснить свою задумку, власна доля вже більше не цікавила її. Аби лише Гриць Бобренко прибіг до неї на побачення…
І, коли він з'явився в хаті, Маруся нічим не видала свого стану, навпаки, з напускною буденщиною протягла, ніби між ними нічого й не траплялося:
– А-а… Гриць…
– Я, Марусю, – над силу мовив Бобренко. – Зважився і ось…
– Запізно ж ти звагу собі на поміч покликав.
– У житті, Марусю, не так складається, як гадається…
– А я думала, що своєму життю ти господар. – Спохопилась. – Чого ж ти до порога приріс? Проходь, сідай.
