Бобренко присів на лаву, посовався неспокійно і відсунувся подалі від вікна.
– Ховаєшся? – гмикнула Чураївна.
– Доводиться, – зітхнув він. – Думав, що вже забув тебе, а як побачив на вечорницях… Усе в душі сколихнулося… Сам не свій зробився. От і думаю… Що чинити, як далі жити? Ганна – дівчина непогана, вже й дружиною мені стала. І її ніби кохаю, і тебе несила забути.
– Ну й жартівник! Одну не може забути, а з другою вінчається. Як це в тебе виходить, га? Навчи. Може, у тебе двоє сердець? Одне мене не забуває, а друге Ганну ктонічого?
– Не шпигай!
– Ти мене в саме серце поцілив, так то нічого? Тобі можна, так? А мені й словом тебе шпигнути зась? А ти ж клявся колись мені у вірності. Чи вже забув?
– Ну-ну… казав. Та мало що я обіцяв. Не все й по моїй волі чиниться. Мати хоч і присилувала Ганну брати, а подумаєш, ніби ж вона й права. Кохання воно кохання, та з нього багато не візьмеш. А жити якось треба… Та й взагалі… мало хто з ким стрічається, та не всі вінчаються.
– Гри-ицю! – хриплим голосом протягла Маруся. – Так ти ось який? Кохання міняєш, як інші чоботи?
– Давай старе забудемо, – благально мовив Гриць. – Для чого докоряти минулим? Може, помиримось, га? Що було, те минуло. Пригости краще медком, та й забудемо старе.
– Медку закортіло? – повільно протягла Маруся, не спускаючи з нього вогнистого погляду. – Завдав мені горя а тепер хмелю забаг?
– І Григорій випив? – тихо запитав суддя.
– Випив… – відповіла Маруся, колишучи на руках косу, як немовля. – Він мусив її випити. Свою долю. Він заслужив ту чашу, пане суддя.
Війт звівся і тремтячим голосом запитав:
– І ти не кинулася, щоб вирвати з його рук отруту?
– Я мусила відомстити зрадливцю. То його доля. А свою долю і конем не обскачеш.
– А про свою долю ти подумала, небого?
– Мою долю вітер по широкому полю розвіє, – Маруся знову зайгодала косу на руках. – Спи, дитятко моє, спи, навіки засни…
– У тебе не було жалю до Григорія? – поспитав суддя.
– Я не відаю, що таке жаль. У моєму серці була одна ненависть та образа. Та помста люта і справедлива.
– Отруїти – це справедливо? – обурено вигукнув осавул. – Невже твоя рука не здригнулась? Козака згубила, життя Ганні занапастив.
Маруся з болем і подивом на осавула подивилась.
– Але ж Гриць і моє життя занапастив.
– І все ж ти убивця, – зітхнув суддя. – В убивць, щоб ти знала, також відбирають життя.
– Я віддам його не торгуючись.
– Дозвольте слово мовити, – озвався війт. – Маруся, як могла, захищала своє щастя, гідність та достоїнство. Ми караємо тих, хто майно краде чи там корову. Чи інше яке бидло. А чомусь крізь пальці дивимось на тих злодіїв, котрі викрадають чуже щастя, нівечать душі і потім спокійно стають під вінець з іншими. За це теж треба карати!
– Але ж не отрутою! – обурився осавул.
Суддя, ні до кого не звертаючись, замислено мовив:
– Це правда, що ми конокрадів караємо, а хто щастя чуже викрадає і топче його привселюдно, того по голівці гладимо. Але не нами закони встановлені, не нам їх і відміняти, – звів очі на Марусю. – Чим же ти його, небого, отруїла?
– Настоєм.
– Яким?
– Коріння цикути на оболоні накопала.
Запала довга мовчанка. Суддя дивився у вікно, Маруся гойдала косу на руках. Війт журно хитав головою. Тільки осавул бурмотів:
– Згубила страх Божий, от і вчинила…
– Що ж, Марусю, – озвався суддя. – Скажи ще одне. Хто знав, що ти отруїла Григорія Бобренка?
