І зробити те все на високому міждержавному рівні.
Уявляєте, який підйом дружніх почуттів відчують як українські, так і польські патріоти!
Українська держава нарешті отримає втрачені сотні років тому козацькі реліквії. Поляки отримають свої.
Адже не секрет, що рівень зберігання у наших музеях і архівах на порядок нижчий, ніж у сусідів. Музеї і архіви у нас періодично грабуються, горять, затоплюються… Хочеться подякувати нашим польським друзям, які зберегли українські реліквії переважно у зразковому стані…
Давайте може почнемо на рівні парламентської комісії з повернення культурних цінностей, створення якої ініціює народний депутат і Голова наглядової ради журналу „Музеї України“ Ольга Боднар. Підключимо Мінкульт, МЗС, науковців… Зробимо відповідне звернення Президента…
Мені чомусь соромно, що в країні ніхто на державному рівні не займається поверненням наших культурних цінностей. І чому?
Не розумію, чому вже майже три роки про всі ці проблеми доводиться говорити мені, простому журналісту, який має дуже високе звання приватного підприємця і позаштатного помічника народного депутата, а не легіону добре оплачених з бюджету чиновників. З кабінетами, водіями, пільгами і постійними закордонними поїздками, з яких вони крім яскравих особистих вражень та пристойних добових нічого не привозять?
Уже уявляю, як почнемо розгортати кампанію з культурного обміну з Польщею власним куцим коштом, через нерви і промовисті косі погляди… І розумію, що почнемо! І, як завжди отримаємо результат!
А чиновників ще раз попереджаю – набридло з вами панькатися, терпіти хамські випади, непрофесіоналізм, тупість, хабарництво! Будемо витягати ваші фізіономії на світ Божий через пресу – домовленості вже є, і тих, хто буде заважати, шкодити, саботувати будемо вивішувати для всесвітньої ганьби та безжального звільнення. Яка б влада не прийшла!
Звертаюся, як частина українського народу, до народу і керманичів народу польського: давайте переступимо через історичні образи, зробимо красивий, взаємовигідний крок назустріч один одному через культурний чи міжмузейний обмін!
І хай нам щастить!»
І хай нам щастить!
…Тож постарайся стати п'ятим пасажиром на кораблі
«До Сінопської бухти зайшли пізньої ночі.
Сіноп спав і не боявся, що хтось потривожить його сон. Запорозькі козаки, які терзали колись місто із заздрісною постійністю (жаль, що не уточнено: у відповідь на постійне терзання Османською імперією України. –
І факт народження тут великого Діогена і найбільшої верфі Османської імперії. Залишки фортечної стіни, обвитої плющем, вражають розмірами (а її колись штурмом брали братчики Сагайдачного!) і недвозначно натякають на колишню могутність міста, заснованого більше двох з половиною тисяч років тому. Нині воно зустрічає своїх гостей з дитячою привітністю і безпосередністю.
Господар кафе на набережній запрошує до себе, сподіваючись на гарні чайові від іноземців. Але дізнавшись, що ми з України, розпливається в посмішці: „Ющенко – гуд!“ – і пригощає нас кофе – справжнім, ароматним, густим. Так почалося наше знайомство з чорноморською Турцією. А до нас тут побували скіфи, ассирійці, греки, римляни, османи, хрестоносці, сельджуки, монголи, Тамерлан і Александр Македонський, Петро Сагайдачний та інші козацькі морські отамани – непогана компанія, чи не так?
Уранці місто заграло новими фарбами – срібно-рибними, червоно-полуничними і пістряво-вуличними. Ми всотували в себе місцевий колорит і не засмучувалися тотальному незнанню населенням англійської мови – спілкування вийшло, як говориться, „від серця до серця“, щирим і з посмішкою. Сінопці, слава Богу, ще не зіпсовані туристичним бізнесом!
А який тут чудовий хамам. Заслужений відпочинок в чарівній кофейні, довгоочікуваний обід в рибному ресторані і неспішна прогулянка по вже майже рідному місту. Ми так розслабилися, що часу на пошуки музею Діогена вже не було – залишаємо це задоволення тим, хто прийде за нами».
Спекотний полудень.
Десь там, далеко на обрії зливаються дві лазурі – небесна і морська.
