Але не дружини Анастасії, а нібито якоїсь дівчини на ймення Яна, до котрої він збирався йти, тож прохав її, аби вона його «у своєму світі зустріла».
Чи зустріла Яна у своєму світі свого Петрика – хто скаже. З тим світом, як відомо, зв'язків немає. Тож будемо лише сподіватися, що хоч і на тому світі, а вони – Яна і Петрик – тепер і завжди разом.
Щоб про діла його нащадки споминали…
Поховали Петра Сагайдачного на території Києво-Братського монастиря.
В останню путь проводжали гетьмана багато-багато киян.
Лунко гриміли козацькі рушниці, десь під Києвом бахкали гармати. Двадцять учнів Київського колегіуму читали похвальну оду – «Вірші на жалосний погреб зацного рицера Петра Конашевича Сагайдачного» – складену для такого випадку ректором Київської братської школи Касіаном Саковичем – про Сагайдачного як визначного козацького чільника і полководця, далекоглядного політика і щедрого мецената. У панегірику були такі рядки, що не втратили свого значення і сьогодні:
Могила його не збереглася – на відміну від пам'яті про нього. Головний собор Братського Богоявленського монастиря (нині територія Національного університету «Києво-Могилянська академія») у свій час підірвали більшовики. Буцімто борючись з релігією як з «опіумом народу».
Але забережні й сьогодні неприступні стіни неприступної Хотинської фортеці, тож на високих дністровських кручах стоїть пам'ятник гетьману.
Згодом пам'ятник з'явиться і в Києві на Подолі.
У день 300-річчя з дня смерті Петра Конашевича Сагайдачного до його пам'ятника державні діячі незалежної України покладуть квіти.
Тодішній голова Верховної Ради України Іван Плющ наголосив, що Петро Сагайдачний «є яскравим свідченням того, що Україна відроджує свої духовні, історичні і культурні святині.
Влаштовуючи такі заходи, ми щоразу відкриваємо ще одну сторінку істинної історії України». Що «відроджуючи Україну і віддаючи належне її духовним подвижникам, ми відкриваємо і пишемо нові сторінки української історії…»
Давайте переступимо через історичні образи…
Жаль тільки, що прапор і шабля Сагайдачного все ще чомусь досі зберігаються в музеях… Польщі. (Як запорозькі прапори, приміром, в Росії, разом з клейнодами.)
«Ну для чого вони Польщі?» – запитує в Інтернеті український журналіст.
А й справді – для чого?
«Давайте організуємо міждержавний обмін реліквіями: поляки нам наше, ми їм – польське! – слушно пропонує журналіст. – У музеях Польщі зберігається чимало експонатів козацької доби, які мають для українського народу важливе, навіть містичне значення. Наприклад, прапор та шабля Сагайдачного, кухоль Б. Хмельницького, Універсали, книги, документи, зброя, прапори… Для сучасних польських дослідників це просто експонати, які мають досить таки невисоку цінність.
У той же час у нас зберігається чимало картин, гравюр, зброї, документів польської шляхти, які для нас не мають якогось такого великого значення. Та й спеціалістів із старої польської мови всього кілька…
До чого веду? До поглиблення дружби і взаєморозуміння між нашими народами.
Адже Польща, одна з небагатьох країн, з якою нам вдалося налагодити і підтримувати теплі, добросусідські стосунки. Якось ми навчилися домовлятися з поляками, на відміну, скажімо, від росіян…
То чи не спробувати зробити звичайний міжкультурний обмін?
Давайте хоча б попросимо польських друзів передати державним українським музеям хоча б реліквії Сагайдачного, Хмельницького, експонати часів козаччини. А Україна підбере відповідні речі і документи Речі Посполитої.
