– То що ж я маю робити-діяти?
– Заховайте мене од сватів так, щоби вони… щоби вони мене ніколи більше не знайшли!
– Придумай для мене щось полегше, дівко.
– Хочуть мене віддати в чужу сторонку.
– Не вік же тобі сидіти-дівувати на Кальміусі? На Самарі, кажуть, життя краще і край безпечніший.
– З нелюбом мені і рай не рай.
– Еге-ге-ге, як любить казати твій батько, а мій господар пан осавул. Он воно в чому заковика. Чула, чула, що вже прибули в слободу свати від самарського полковника.
– Не піду я за їхнього сотника, через душу свою, через серденько не переступлю і все тут! Не піду я за їхнього сотника, хоч хай і на горло мене скарають. Чого це я маю йти за нелюба, як я кохаю Тараса?
– Так-таки й не підеш? – удала, що страшенно подивована Соломія. – Через волю батька свого переступиш? Отямся, дівко!
– Бог тому свідок – переступлю!
– Еге-ге-ге… Недарма так каже твій батько. Матиму ж я з тобою клопіт. Та й чого ти єрепенишся, дівко моя хороша? Ішла б за сотника, забере він тебе на Самару – там, кажуть, і життя краще, бо татари не близько і ґрунти кращі, і пан полковник, кажуть, знатний та багатий, і син його – хоть куди козак! Та за нього будь-яка дівка з дорогою душею побіжить! Ще й дякуватиме долі.
– А я не побіжу!
– Побіжиш, як батько… пожене.
– Знаю, що пожене, тому й до вас, тітонько Соломіє, за поміччю та порадою прийшла – рятуйте мене і спасайте.
Оксана закліпала і сльози горохом потекли з її очей, дівчина опустилася перед ключницею на коліна.
– Молю і благаю вас, порятуйте мене, тітонько. Не маю я неньки рідної, більше мені ні до кого голову прихилити, за порадою звернутися, ні в кого захисту шукати… Самотня я, як билиночка у степу.
– Що ти, дочко, що ти? – злякалася Соломія. – Встань же зараз з колін, – намагалася дівчину підняти на ноги. – Хтось загледить, що господська дочка перед ключницею на колінах стоїть – пропала я.
Підняла Оксану, витерла їй рукавом сльози, цмокнула в щоку, осінила її хресним знаменням, усадовила на лаві, сама сіла поруч та й пригорнула її до себе.
– Ти мені, Оксано, як дочка рідная… Що з тобою робити, ума для цього не знайду.
– А ви мені як… як мати рідна. Ні до кого мені в цьому світі голови прихилити – батькові не до мене, одного Тараса маю, та й того в мене хочуть відібрати. А без милого мені й життя не життя.
Заревіла… А за нею й Соломія. Так вони виплакалися одна в одної на грудях, а тоді повтиралися і Соломія як ніби й не плакала, сказала спокійно й розважливо:
– Маємо клопіт наш гарненько обмізкувати та й знайти рішинець. Батька вмовляти, аби він передумав тебе за сотника віддавати, а дозволив побратися з Тарасом – марний клопіт. Тут вище себе не стрибнеш – батечко твій затятий, від свого не відступиться. Маємо діяти інакше. Давно я загледіла, до чого в тебе з Тарасом йдеться. Парубок він голінний, гарний і добрий, ось тіко що бідний. Як і я – ніхто. А панові осавулу знатних та можних подавай, бо тільки з такими забаг родичатися. Забув, що сам колись був простим козаком, без шеляга за душею! Ох-ох!.. Та що тепер минуле ворушити, давай думати, як нам діяти. Тут хочеш не хочеш, а доведеться, – озирнувшись, шепнула, – проти волі батька йти. А там… там, що буде те й буде. Мо' пан осавул ще й одумається – душа в нього добра. А тут ще й Тараса оголошено розбійником.
– З-за того Вихреста, тітонько. Він Тарасика в мішку топив. Ще й каміння до ніг йому прив'язав і з волохами його в Кальміус укинув.
– Ой, Господи, і за віщо ж людині отаке? І як він з річки вибрався? Міг же й утопитися.
– Ніж у нього був, то він, як його у воду вкинули, кіскою[3] і розпоров мішок, на ногах пута перерізав, ледь не захлебнувся, але з води вибрався. Тією кіскою він потім і Вихреста штрикнув. Тепер мусить ховатися, бо його розбійником названо. Ледь чи не убивцею, хоча розбійник той… Вихрест. І має тепер Тарас ховатися.
– У діда Видри він, на острові. І донець там. А пан осавул сам не свій носиться, щоб спіймати його, в колодки забити і риштанта з нього зробити. А тут ще й свати… Так недоречно. І маєш ти їх завтра рушниками перев'язувати.
– Не перев'яжу! Краще з кручі та в Кальміус головою.
– Ой, не спіши в Кальміус, дитино моя. Ти ж не риба, щоби у воду кидатися. Ти під сонечком Божим маєш жити, як
