Господь і встановив усім людям на земельці святій сущими. А допомогти тобі я допоможу. Гріх кому б то не було проти вашої любові йти. Кажеш, батько велів, аби я тебе заховала, щоби трохи тебе пошукали, як з'являться свати?
– Але щоб вони, шукаючи, мене й не знайшли, – у відчаї вигукнула Оксана. – Ось так мене заховайте, тітонько- голубонько.
– Тсс! Чого кричиш? Не буди лихо, покіль спить воно тихо. Бо про таке як дізнається пан осавул – витурлить мене з хутора втришия! Ще й правий буде.
– Ті-ітонько-голубонько…
– Та заховаю, заховаю, серце моє. Хіба ж я не тямлю нічого? Хіба ж я любов не шаную? Так заховаю тебе, дівчинко- рибчинко, що довго свати тебе чекатимуть. Тільки – цур! – не видавай мене. Коли що – усе на себе візьмеш. Ти йому донька рідна, він тобі пробачить, змінить гнів на милість. А я… чужа-чужаниця. Витурлить мене, а я не хотіла б втрачати твого батька – люб він мені. Але зважусь… Вийду на діда Видру і щось з ним придумаємо. А ти, дитино, заспокойся. До вечора ходи весела та все щось наспівуй… Начебто й рада сватам. Аби бува батько нічого не запідозрив. А вночі я тебе й заховаю. Щоб уранці тебе й не знайшли. Візьму гріх на душу – ні з чим самарські свати поїдуть од нас! Не я буду! А там, дасть Бог, і пана осавула вкоськаю. Ніде він од мене не подінеться, я йому Богом послана, а він мені. На тім і стою!
Осавул Савка Пишногубий любив швидких коней. Без них і життя свого не уявляв. А швидка їзда для нього то – лет. Та ще в степу, де й душа твоя летить разом з твоїм конем і чи не випереджає його. Та і який козак – якщо він руський не любить швидкої їзди.
Це пізніше класик з України скаже-вигукне: і який же, мовляв, руський не любить швидкої їзди.
А починалося все із козаків, бо ніхто більше за них не любив доброго коня! І в якого козака, – якщо тільки він козак! – не було доброго коника-вітрогона? Козацький кінь був родичем татарського, бо мав з ним спільний родовід – від дикого коня – тарпана, тож як і прадід був витривалим і спину не знав. А без коня козак і не козак, а так, піша-пішаниця, дядько, який бреде собі степом і якого швидко хто-небудь та й схопить. Бажаючих схопити пішого у степу – водиться-не переводиться, бо сусідів лихих, воріженьків підступних не виводиться. Особливо на дальніх околицях козацького краю. Тут воля швидко перетворюється на неволю. Чи кримські татари схоплять, чи ближні ногайці та й відправлять на невільничий ринок у Стамбул на ясир-базар, а звідти живий товар повезуть до Іспанії, Італії, до Північної Африки, Аравії до Ірану чи Туреччини – додому вже ніколи не повернешся і слід твій у світах навіки загубиться…
У другій половині XVI століття на південні простори України перекочувала від Кабарди й Азова Ногайська орда. І однієї було забагато для тих країв, а вона ще й розділилася на чотири роди – Єдичкульська зайняла лівий берег Дніпра від Кизикермена (теперішня Каховка) до гирла аКінських Вод, а згодом і вздовж її течії до верхів'я; Джамбуйлуцька кочує теж на лівобережжі Дніпра південніше від Єдичкульської, від Кизикермена до гирла Дніпра і почала захоплювати Перекопський перешийок, від чого її ще звуть Перекопською; Очаківська або Єдисанська кочує правобережжям Дніпра від гирла Кам'янки й до гирла Бугу; Буджацька (або ще Білгородська) займає територію узбережжя Чорного моря між Дніпром та Дунаєм і між Акерманом і Кілією.
А коли ці орди увійшли до складу Кримського ханства, то розпочали такі напади на Україну, що перетворилися на стихійну біду, і в Україні тоді заспівали:
Чотирма шляхами йшла орда на Україну – Чорним, Кучманським, Молдавським або Покутським та Моравським. З останнього ординці й робили наскоки на Кальміуську паланку. Тож по всіх землях Січі стояли сторожові пости, з яких вдень і вночі дозорці оглядали степи, а лігши на землю, припавши до неї вухом, прислуховувалися: чи не стугонить вона бува, не суне орда? Один з таких сторожових бекетів стояв за версту від слободи Кальміуської паланки, звідки ген аж до далеких обріїв проглядався степ. Там і знаходився сторожовий форпост, що мав редут – замкнуте польове земляне укріплення для самооборони, житло для козаків і стайню для коней. З форпосту раз по раз розсилалися розвідувальні роз'їзди, які й вели розвідку.
А для спостереження за місцевістю будувалися бекети. Кожний форпост для передачі вогненно-димових сигналів мав так звану фігуру, що споруджувалася на узвишші, здебільшого на стародавній могилі.
До фігури на Кальміуському редуті і мчав того дня Савка, вона теж стояла на прадавній могилі, з якої далеко було видно. Сама фігура складалася з 19 просмолених бочок – спершу в коло ставилися шість бочок і зв'язувалися просмоленим канатом, на них витарабанювали друге коло з п'яти бочок, на нього – третє з чотирьох, затим – четверте з трьох і п'яте з двох бочок.
