– А нічого… Зітхнув, ще походив, пахкаючи димом, а тоді й каже військовому судді Тимофійовичу: «Дай відповідь донському отаманові. Мовляв, вашого збіглого козака на прізвисько Омелько Пугач ми в себе в Запорожжі кріпко шукаємо. І тіко оного Омелька Пугача знайдемо, так одразу ж під вартою доставимо його вам у військо Донське…»
Суддя щось записав, а кошовий йому наказує:
– А тепер дещо напишемо й для Тараса Кожум'яки… Закохався парубок – то й на здоровля! Любов, каже, од Бога і не нам, простим смертним у Божі справи та промисли втручатися. Закохався козак, дівка йому тим же відповіла – най щасливі будуть. То на Січ жінок та дівчат не велено приводити, а в паланках, у зимівниках нікому не заборонено обзаводитися сім'єю. І ніхто – ні батько, ні ненька, ні всі інші у світі сущі не вправі ставати закоханим на переп'ят.
– Чуєш, Савко? – Соломія смикнула осавула за рукав.
– Чого ти кричиш? – насупився осавул. – Не глухий, чую.
– Ми, козаки Війська Запорозького, – каже далі кошовий, – люди вольні – в житті та любові. Кого велить нам серце любити, того й любимо. Хто кому рад, то й гаразд. То й в акурат.
– Чуєш? – смикала Соломія Савку за рукав. – Чуєш?
– Та чого ти причепилася? – супився осавул. – Кажу ж не глухий. Ще мені не позакладало.
– А кошовий і каже писарю, – розказує далі Омелько: – Став свій каламар, клади папір, писало бери до рук та й будемо ми з тобою ордер складати на… – і дивиться на нас примружено, усміхнено, аж помолодів у ту мить, – не на чини-звання, а на любов. Треба й про неї нам дбати, аби й далі лишатися лицарями…
З цими словами Омелько Пугач нарешті розв'язав поворозки на скрученій трубочці, розгорнув папір, обвів усіх значущим поглядом, і врочисто, як дяк у церкві почав:
«Ордер Кальміуському осавулу Савці Пишногубому.
Хто кого любить, той того і голубить. Не нами це заведено, а людьми, які раніше у світі Божому жили, тож не нам його і рушити. Відомо Кошу учинилося. Пан-товариш наш осавул Савка Пишногубий, згубивши страх Божий, пішов супроти сердечної прихильності своєї дочки Оксани до козака Кальміуської паланки Тараса і чинить спротив їхнім щирим почуттям.
Люди на Запорожжі, у Війську низовому вільні є. На цьому ми стояли і стояти будемо! А по сьому не гоже чинити насильство і сваволю над їхнім закоханням, понеже любов дається від Бога. Кожен сам собі пан-господар долі своєї і вибирає ту пару, яка йому до вподоби і зовсім уже зле затіяв пан-товариш наш Савка, надумавши дочку свою мимо її бажання і волі насильно заміж видати за нелюба. Забувши, як у нас на Вкраїні кажуть: краще полин їсти, аніж з нелюбом за стіл сісти. То як із ним бідній дівчині ще й жити?!
А тому я, кошовий отаман Війська Запорозького низового, зо всім Кошем, з панами-отаманами, старшиною і знатними урядцями, з сивовусими дідами і батьками, з козаками і випробуваним товариством, з усіма братчиками й зо всім лицарством нашим Оксані виявляємо ласку зичливості, на шлюб її з тим, кого вона по люботі собі вибрала. З молодиком Тарасом, якого вона щиро покохала. І благословляємо молодят на довічне – скількоро їм Господь вділить віку, – благоденство й подружнє життя. Най між ними буде стільки ласки, як у тихому ставку ряски! Щоби молодята, побравшись, збудували собі осідок в Кальміуській паланці – з милим, кажуть, і в курені рай, – чи де-інде серед привілля наших палестин аби жити в нашім вольнім краї в щасті та злагоді. Як то й водиться серед свобідних людей, і най їх добра година знає! Довгого їм подружнього віку та журавлиного крику.
Ось такечки, значить, – підсумував Омелько Пугач своє «читання» (насправді ж він, будучи неписьменний, по пам'яті переказав ордер). – Прошу грамотних самим подивитися на цю реляцію і самим її перечитати, аби переконатися, що тутечки все правда. Як написано, я вам так і відтарабанив.
Частина сьома
Весілля на запорозькому прикордонні
Першою отямилась Соломія і кинулась цілувати – тільки чомусь не Тараса з Оксаною, а Савку, який спершу було пручався та бурмотів: «А я тут при чім?..», а тоді, певно, розпалившись від ніжностей Соломіїних, і собі заходився її цілувати. Так вони якусь мить зосереджено і зі смаком цьомкались, забувши про присутніх.
Омелько Пугач, прискаливши одне око, шкріб бороду, а коли лобизання Савки та Соломії нарешті вгамувалося, урочисто вручив Оксані ордер, як він сказав, «на любов».
