Обручення починалося ще задовго до вінчання, коли батьки молодих, вперше зібравшись разом, укладали між собою договір, даючи згоду на шлюб дітей своїх, домовлялися про умови шлюбу, а також обмінювалися подарунками і за прадідівським звичаєм вишиваним рушником з'єднували руки молодих.
І хоч часу вже не було на обряд обручення – в обід мало початися саме весілля – зранку батьки молодих (від нареченої – Савка з Соломією, від молодого – Омелько Пугач із сусідкою Пишногубих Христею) все-таки здійснили його – хоч і нашвидкуруч.
Та й пов'язали руки молодим вишиваним рушником, на полотні якого німо співали червонясті півні…
Жених, як і годиться, поцілував наречену і вручив їй – теж, як і годиться, – перстень (його молодому тихцем сунула в руку Соломія із своїх запасів) з перлинкою, що так і сяяла (молода теж сяяла коштовною перлинкою).
Потім весільні батьки обмінялися хлібом, поляскали один одного по руках і рукобиття те було гучним, розпили за традицією могорич.
– За те, що берете нашу дівку, – піднявсвій келих Омелько.
– За те, що берете нашу дівку, – підняв свій келих Савка.
– У церкві обручення було б пишнішим, але і в нас не прісно вийшло, – раділа задоволена Соломія, цілуючись із «матір'ю» молодого, тіткою Христею, маленькою, чорноокою сміхотливицею. – Дай, Боженьку наш милостивий, молодим нашим щастя міх, добра міх і діточок купу та довгих літ життя у парі, злагоді й любові!
– Амінь, – підсумував Омелько, який крім ролі батька молодого, ще й успішно грав роль попа.
Швиденько (до обіду, до початку весілля вже залишалося обмаль часу) здійснили ще й обряд вінкоплетіння.
Слобожанські хлопці та дівчата, розпашілі й галасливо-сміхотливі (після того, як їх Соломія дечим пригостила) подалися за слободу в степ за квітами для вінків жениху й молодій, що їх лагідно називали вінчатоньками, себто маленькими вінками. З піснями, жартами й вигуками назбирали квітів барвінку, рути-м'яти, ромен-зілля білого, синіх волошок, дикої рожі, а виплітаючи віночки, голосисто виводили:
Весело називаючи молоду й молодого княгинею та князем, одівали їм на голови вінки і повели їх слободою, співанками славлячи жениха й наречену, а на березі ще й побризкали їх літеплом Кальміусу…
А потім замріяно слухали як туркотять у прибережжі дикі голуби, які теж віншували від імені Кальміусу молодих…
Перстенями молоді, як і велить звичай, обмінялися вже на весіллі, що хутенько зібралося на хуторі в Савки Пишногубого (Чули?.. Збирайтеся швидше, та гайнемо – осавул свою дочку віддає. За кого?.. Та за табунника свого Тараса, котрий Оксану було викрав і з нею на Січ до самого кошового гайнув, а повернулися вони з бомагою, що велить їм на рушник ставати і Савка тому перечити не має права – отаке-то лучилося в нашій слободі!..)
Жіноцтво й дівоцтво співало весільних пісень, а Омелько Пугач, граючи роль попа (слобожани не відали, хто він такий і де у слободі взявся, тож сприймали його за мандрівного батюшку-розстригу, які мандрують краями від села до села) поставив молодих на простелений рушник, і гучно, як і годиться попу (його закудлана руська борода тільки переконувала слобожан, що він істинний піп, адже місцеві чоловіки борід за козацьким звичаєм не носили, а тільки вуса, щоправда, розкішні, куди тим руським бородам!), так ось він як у трубу ієрихонську загудів:
– Вінчається раб Божий Тарас на рабі Божій Оксані – во ім'я Отця, і Сина, і Святого Духа!
Але перед цим оголошенням Омелько Пугач, погладивши свою вічно закудлану, хоч і розкішну, бороду, чи не громоподібно – і звідки в нього такий голос? З якої труби, схованої в його невеликих грудях лунає?! – запитав молодих спершу жениха, потім наречену:
– Чи по добрій згоді і власній волі береш ти, Тарасе, дівицю Оксану собі в супутниці життя, в дружину вірну?
– По добрій, отче, по власній волі, – підтвердив Тараса?
– Чи по добрій згоді і власній волі береш ти, Оксано, собі в чоловіки козака Тараса?
– По добрій, отче, по власній волі, – підтвердила наречена.
– Ну й добре, ну й будьте щасливі, – з радощів Омелько аж руки потер.
