тепер наше времня настає. От ви, запорожці, самі собі кошового вибираєте, а чого ми собі царя не можемо виговорите, га?
– Дак то ж кошовий, – невпевнено протягнула Оксана, – а то… цар. Ой, чудне ви говорите, дядечку Омельку, чудне і страшне.
– А в мене, як у того ведмедя, що я його за вашим весільним столом згадав. У нього десять пісень і всі про мед, а в мене сто пісень і всі про народну неволю, про долю нашу кріпацьку, горьовану. А хто як не свій цар, наш народний, нам її покращить? За нашою допомогою, ясна річ. І-іть, що я вам, молодята, скажу, – розійшовся донець, і очі його заблищали, і в них спалахували якісь іскорки ще далекої грози, яка вже ось-ось прийде й сюди. – Не всі царі погані, не всі злії та лихії. Трапляються серед них такі, що за простий народ – не дивуйтеся! – горою стоять. Тіко їм дворяни прокляті палиці в колеса встромляють, добрих царів зі світу білого зживають – ось чому ми їх і не знаємо. Дворяни залишають тіко царів до народу недобрих, а ми думаємо, що всі царі такі лихії. А то ж тіко перебрані, бо добрих зі світу білого зживають дворяни. Як от Петра III… Чулись про такого монарха руського, законного? Аби він бува не дав волі чорному народові, жінка його, Катька-німкеня, шльондра солдатська та генеральська, разом із дворянами та любасиками, возлюблениками своїми, у Петербурзі мужа вбила, а сама на престол вилізла – царювати і нами правити, та нас прямцем у могилу заганяти… І-іть, ще більші права, перелюбка, дворянам пороздавала. Та своїм милоданам. Навіть указ видала «Про вольності дворянські». Не народні, а дворянські. Щоби дворяни народ ще більше той… до нігтя! Щоби гнобили, значить, кровососи нас! Вони й гноблять. А чого б і ні? Права теперя мають, які нам і не снилися. От від чого у нас такі біди превеликі, такі ярма та кайдани тяжкії. А повернемо Петра III на престол… Ні, ні, не загинув він. Насправді, – повідаю вам найбільшу тайну – його величність під час двірцевого перевороту спасся. Чудесним робом. І з Петербурха мерщій ходу! Звідтоді десять літ минуло і де Петро за цей час тіко не побував, ховаючись від дворян та від Катьки, зміюки, яку на своїх грудях пригрів! І в Києві був, і в Польщі, і в Єгипті теж був, і в Римі, і в Царгороді! І навіть на Тереку та на Дону! А в Царицині довелося збіглому і в хурдизі посидіти. Але Господь допоміг йому вирватись.
Десять літ скитався наш цар-государ, аби дізнатися як живе простий народ, а це вже, слава тобі Господи, об'явився. Побачив страждання народу, то й вирішив об'явитися на три роки раніше положеного строку. Щоби всіх підневільних за собою повести. І на Дону та в Росії буде тоді воля, і на Запорожжі та в Малоросії… Коли з'явиться наш, народний цар- государ?
Кажу – ось-ось…
І об'явиться він під ім'ям простого донського козака…
Під яким?
Поки що сіє тайна є. Але скоро, дуже скоро вона стане всім відома…
Так що кажу вам: братчики любі, годі нам терпіти, пора вже коней сідлати, шаблі попередньо поголивши, мушкети готувати, порохом та свинцем запасатися й підемо разом з його величністю Петром III, царем нашим народним – за волю і кращу долю боротися!..
– Ой, страшнюще ж ви говорите, дядечку Омельку, таке, що й слухати лячно, – зізналась Оксана, присовуючись ближче до Тараса і далі від донця. – Таке, що й не второпаєш що й до чого…
– Як почнемо – всі второпають. Від Дону до Петербурха всі второпають, але декому тоді вже пізно буде. Кінчається їхнє времня!
– Я вас, дядечку, таки й справді почала боятися. Іноді думаю, хто ж ви насправді? За кого ви себе видаєте? Чи – намірились видавати – як краще не знаю сказати. Іноді мені здається, що ви й не донський козак насправді.
Омелько довго мовчав, попихкуючи люлькою та за звичкою пальцем порпаючись у своїй бороді, а тоді, підхопившись, сів.
– А насправді я – донський козак, дочко. Принаймні був ним. Ну, ще весільний батько твого нареченого, а тепер уже чоловіка. А ще – хорунжий Війська Донського. Як не як, а офіцерський чин маю. І ще один маю чин, але про нього… про нього потім. Усі почують і ви почуєте – Расея-матушка ще про мене заговорить. І прокляне. Одна Расея-матушка, а друга, друга… може коли й згадає, що був, мовляв, такий разудалий донський козак, родом малоросіянин, із українських черкасов. Та – годі про це. Усьому свій час. Прийде й наш час, коли й про нас півні на святій Русі запіють.
А тепер, молодята, ходімо на ваше весілля: гулять – так гулять, день ще тільки починається.
Але на весіллі Омелькові Пугачу більше не вдалося побувати. Тільки він те сказав, як по той бік річки, на завжди пустельному й безлюдному донському боці негадано з'явилися два вершники з сумками, притороченими до сідел. Вони
