спинилися на кручі напроти Слободи й один з них гучно крикнув:
– Агов, сусіди?!. Агов, черкаси!.. Прийміть донців у гості.
– О!.. Кажись дідько земляків приніс, – буркнув Омелько і швидко присів біля човна, стараючись, аби його не видно було з-за борту.
– У нас кажуть: незваний гість… – почав було Тарас, але на тім боці його не дослухали.
–І в нас кажуть: гірше татарина. Тіко ми по дєлу. От нашого атамана к вашему полковнику. Говорят, у вас скрывается наш перебежчик, беглый хурунжий и вор…
– Ніякого збіглого хорунжого у нас немає і не було.
– Об этом мы и потолкуем с вашим полковником. Гони лодку, хлопец, будя языком болтать, а там мы сами разберемся, кто у вас…
– Доведеться тобі, Тарасе, пливсти за ними на той берег, – з-за човна тихо озвався донець. – Бо інакше від них не відчепишся. І хто ж це, яка бісова личина застерегла, що я тута? Чи не Вихрест бува? Щез він, як крізь землю провалився. Міг і махнути на той берег, а перші пости донців звідсіль недалеко. От і застеріг їх… Але так чи інак, гадать нема коли. Пливи до них, хлопче, на той берег, а я – за тобою крадькома та спідтишка. Пора вже й мені на Дон повертатися, а вони хай мене шукають тута, у вас.
– Але ж вас там схоплять, батьку мій весільний.
– Вовка боятись – у ліс не ходить. Якщо ті двоє що й схоплять, то хіба що облизня. А як далі буде, то, як сліпий казав: побачимо, хто кого. Може, я їх, може, вони мене, а тіко нічиєї в моїй грі не буде. Сідай на весла, а я за човном непомітно попливу, виставивши з води хіба що носа… А ти, молодая, чи вже молодуха, – до Оксани, – покедова зоставайся щаслива. Любові тобі й чоловіку твоєму та миру. Та хоч іноді згадуйте дядька Омелька. Дасть Бог ще зустрінемось. Ви ще почуєте про донського козака Омелька Пугача. На Запорожжі я все, що задумав, зробив, з ким треба було зустрітись – зустрівся, пора й на Дон повертатися та за діло велике братися. Або пан, або пропав, а двічі, кажуть, не вмирати. А раз усе одно доведеться – хоч праведник ти, хоч грішник. То краще життя не за так оддам, а продам. Та подорожче. Більше всього я на Дону не довго забарюся, подамся на річку Яїк до тамтешнього козацтва. Зело кепсько їм там живеться, гноблять їх нещадно. Не кажучи вже за башкирів та калмиків. Чи й руських селян. Розпалю пожежу! Ой, розпалю!
– А наше весілля ще й не закінчилося, – зітхнула Оксана.
– Догуляємо іншим разом – як волю здобудемо. А покедова – прощайте та лихом не поминайте Пугача-малоросіянця, котрий з Дону-батюшки.
Оксана ще й справді і почує, і наслухається про дядька Омелька, але те станеться пізніше, через рік…
А тоді вона з тривогою в серці, що чомусь сполошено в грудях колотилося, ходила берегом сюди-туди, в неспокої дивлячись, як Тарас веслує човном на той берег, а донець позаду пливе у тіні корми.
Він плив, не виймаючи з води рук, тільки голова над водою, власне борода й ніс стирчали.
Спершу вона бачила голову, а далі, як збільшувалась відстань між берегом і човном, голова зникла.
Коли вже човен доходив до того берега, донець пірнув, під водою проплив до прибережних зарослів куги та рогозу, й затаївся там.
Бачила, як човен ткнувся носом у пісок, один з прибулих, певно старший, ускочив у човен, щось сказав, і Тарас повернув назад до свого берега, везучи в човні незваного гостя – він непорушно бовванів посеред човна.
Другий прибулець, товариш його, залишився на березі й знічев'я щось там шпурляв і шпурляв у воду. їхні коні стояли на кручі. Та ось по якомусь часі (Тарас з прибульцем, який усе ще стояв у човні бовваном, уже долав середину річки) на кручі вигулькнула знайома постать. Омелько Пугач? Що він задумав?
Той прибулець, котрий залишався на березі, стояв спиною до кручі й отже, не бачив ані коней, ані Омелька біля них.
Оксана почала здогадуватися, що задумав їхній весільний батько і за сумісництвом піп.
Ось він вигулькнув між кіньми, прудкий, легкий, наче не йшов, а низько над землею пронісся-пролетів, поляскав рукою гнідих по шиях, певно, заспокоюючи їх, мить – і опинився в сідлі одного з них. Наче там зроду-віку й був. Козак!
Істиний козак, для якого кінь і друг, і брат, і товариш, і батько рідний. Сидячи в сідлі одного коня, другого прихопив за повід, бо коли він з гиком та свистом – як на Дону кажуть, «с удалью» – помчав з кручі, аж сорочка позад нього здулася пузирем і лопотіла, наче в нього виросли крила, другий кінь побіг поруч.
Ясно, донець прихопив його, аби земляки не могли скористатися ним і кинутись у погоню. А так, доки коня найдуть – та й
