де вони його нашвидкуруч знайдуть на пустельному березі, – з нього й слід прохолоне.
Мить і весільний батько зник з кручі – певно, спустився в низину.
Зник, як його й не було.
Козак, котрий знічев'я шпурляв камінці на березі, зачувши гикання та свист, різко оглянувся, як уже коні, зменшуючись, зникали за кручею, заметався берегом, але доки він вибирався на кручу, чіпляючись перев'яззю шаблі за кущі, з коней і тупіт затих, то він, опинившись наверху, забігав сюди-туди і з відчаю стрельнув з пістоля в небо.
А той, що був з Тарасом у човні, теж вихопивши пістоль, вистрелив у небо над Кальміусом і щось закричав. Розмахуючи пістолем в руці, не втримався на хисткій плоскодонці, не зберіг рівновагу й лантухом шубовснув за борт – аж бризки шугнули вгору!
Тарас на веслах сміявся.
Оксана сміялася на своєму березі…
Молодятам тоді було як ніколи весело, і вони як ніколи були впевнені у своїй будучині – неодмінно сонячній, незахмарено-щасливій, адже все найгірше – теж були певні – для них вже залишилося позаду, а попереду, започатковане їхнім весіллям, почнеться тільки нове, неодмінно нове життя на берегах благословенної Золотої Річки.
Так вірилось, вірилось кріпко і кріпко хотілося, аби так і було.
А про те, що насправді їх чекало попереду, які пригоди і лихі трапунки, молоде подружжя тоді, першого дня після весілля, і не підозрювали.
А втім, усьому свій час – і добру, і злу, щастю й нещастю, лихові й приязні, сміхові і сльозам…
А поки що вони сміялися: Тарас у човні посеред Кальміусу, над яким уже потягнувся в піднебессі журавлиний ключ, Оксана – на березі Золотої Річки…
Частина восьма
Гей, пропадати козакові та в темному лугу…
Загалом – і про це треба ще раз нагадати – 1772 рік був найщасливішим роком у житті осавулової доньки Оксани Пишногубівни, яка звідтоді, як і годиться, стала носити чоловікове прізвище Кожум'яка.
– Тепер ти дружина козака, а тому – козачка, – сказав їй батько, і пишаючись, що в нього донька – дружина козака.
Батько після «Ордера на любов» кошового Калниша («Сам Дід, сам Дід видав, а військовий суддя на ордері срібну свою печатку вліпив!»), нарешті змінивши гнів на милість, визнав зятя ледь чи не за кращого серед усіх зятів. Ба, навіть, пишався ним, як рідним сином, усім при нагоді й без неї хвастав, що тільки його дочці на всім Запорожжі пан кошовий отаман Війська Запорозького низового видав «таку бомагу», яку до того нікому на любов не видавав, тож кращого зятя як у нього годі й шукати, бо кращого і немає, і бути не може. (Що, що, а похвастати пан осавул і вмів і любив!) Зі своєю ключницею, котра вже давно стала господинею його хутора, Савка нарешті таки узаконив як і належить шлюб, і Соломія стала і де-юре господинею хутора в Кальміуській Слободі на східному пограниччі січових вольностей і так непомітно взяла у свої руки і самого осавула, і все господарство, що до біса гоноровитий та амбітний Савка незчувся, як і опинився під жінчиним каблуком. І частенько, бувало, звідтоді казав: «Ми з Соломією…» або: «Моя Соломія як скаже – так наче зав'яже! Сам кошовий тоді не попре проти неї, вражої баби!» Челядь, яка зверталася до нього з чимось по господарству, тепер тільки й чула: «Ідіть до пані Соломії, як вража баба (це в його устах звучало як найвища похвала), звелить – такечки, значить, і буде. А моя справа – козакування!..» Хоча Соломія («вража баба») ні-ні, та й у саме його козакування втручалася й іноді навіть гасала – чи не від повноти щастя? – конем до бекету (з якихось там пір вража баба почала полюбляти гасати конем!) і серед бекетових козаків наводила лад. «Істино вража баба, – дивувався осавул. – Та з такою і сам дідько не зладить».
І ще бувало, казав, підкручуючи свої чорнющі вуса:
– Вона, Соломія моя, така. Де не сій її, а вона й там вродить, – це він казав бекетовим козакам, які іноді скаржилися, що осавулова втручається в козацькі справи (Соломія, ніде правди діти, ганила їх, що на бекеті в них не завжди чисто, а здебільшого просто безлад). – Кажу ж вам, мені ще й поталанило. Іншим така вража баба і за великі гроші не дістанеться, а мені дісталася за так! А що тикає вас пиками, звиняйте, в сміття, так вона й права. На бекеті повинно бути так же чисто й ошатно, як у Соломії у дворі. Учіться в моєї жіночки, і вам тоді ціни не буде.
Нарешті життя на хуторі осавула почало налагоджуватися і входити у звичайну колію. Тарас Кожум'яка ніс службу козаком-сторожовиком при Кальміуськім бекеті (Соломія того й почала туди внаджуватися, аби «глянути одним оком, як служить зять»), де й пропадав днями. Іноді й ночами. Ногайці наче забули про Кальміуську паланку, яку в минулі роки шарпали немилосердно, тож осінь і зима 1772 року і весна наступного були спокійними. Казали, що кочовики колошматили
