І ось у козаків з річки Яїк з'явився новий вождь і герой, якийсь козак Пугачов і пообіцяв усім волю і кращу долю. Як до того обіцяли ще раніше кращу долю та волю Іван Болотников та Стенька Разін. Звали того Пугачова Омеляном.
– Господи Боже, – чомусь жахалась Оксана, притискуючи до себе сина свого, маленького Омелечка, наче йому щось почало загрожувати: – І чого це донського поводиря-отамана так звати, як мого синочка?
Одні називали предводителя повстання на Яїку з повагою – Омеляном, інші – чи не зневажливо – Ємелькою. Щось знакомите вчувалося Оксані в імені та прізвищі того ватага Пугачова, який підняв бунт на річці Яїк, але вона спершу й подумати не могла, що добрий дядечко Омелько Пугач, якого вони з Тарасом рятували, як він пораненим потопав у Кальміусі у сімдесят другому році і був весільним батьком Тараса, і бунтівник та проводир донських і яїцьких козаків, проти якого петербурзька цариця кинула свої війська Ємельян Пугачов з Яїка чи Дону – це одна і та ж особа.
Вірила тому і… не вірила. Надто добрим був дядечко Омелько Пугач аби стати грізним Ємельяном Пугачовим, якого злякалася, казали, навіть сама цариця…
Восени сімдесят третього в Кальміуській Слободі зачали з'являтися загони січовиків і посполитих, вони прибували кінно і пішо з невеликими обозами й самі себе називали охотниками. Бо ж зібралися по своїй охоті та добрій волі й направлялися буцімто на Дон і далі до «самого» Пугача – підсобляти йому в боротьбі за кращу долю і та волю – таке придумали. Як ніби вона десь є. Чи може бути – краща доля та воля для чорного люду?
Але тільки на Україну дійшли вісті (а такі вісті доходять швидко, бо крилатими вони стають), що якийсь Пугачов, донський козак зібрав велике військо козацьке й народне та жалує всіх «вольностию и свободою и вечно козаками бути», селяни й козаки України почали гуртувати загони, громили поміщицькі маєтки і закликали всіх іти до Пугача: «Допоможимо Ємельці здобути волю, вона й до нас тоді швидше прийде».
Запорожці, селяни й міщани збиралися в кінні загони без обозів, роблячи великі переходи поспішали в пониззя Волги, де поблизу Дмитрієвська (після 1780 року Камишин) до Пугачова приєдналися 600 чоловік «малороссийских казаков конных». Запорозький козак Дударенко, пізніше обвинувачений владою в підбурюванні селян проти поміщиків та в намові їх іти до Пугача, свідчитиме, що після поразки повстання «немало де брата нашего запорожца за то российское начальство на кобылу[6] клало».
Часто козаки нападали на загони урядових військ, які йшли з турецької війни придушувати повстанців Пугачева. Потерпівши поразку біля Чорного Яру восени 1774 року, Пугачов чи не останню надію покладав на запорожців: «Я де думаю идти вниз по Волге, и собрав на ватагах хлеба, пробраться морем к запорожским казакам».
Не судилося, хоч його полковники Ємельянов і Стодола в січні сімдесят четвертого і приїздили на Січ за збройною допомогою. Та й багато повстанців, ховаючись від царських військ, пробиралися на Січ у пошуках рятунку.
Але ще вірили в перемогу повстанців і в Слободу прибували все нові й нові загони і просто групки, після далекої дороги ставали на березі Кальміусу табором на день-другий, очікуючи тих, хто відстав, підгодовували коней і самі, подістававши ложки, купно всідалися коло казанів з пшоняним кулешем, що його під зоряним небом біля багать засмачували салом, і спали, де хто простелив чумарчину, підіклавши під голову часто власний кулак…
А другодні бродом – вище Слободи за Лисим яром, де через річку тягайся піщані мілини й на кінець літа з'являвся брід – перебиралися на донський берег і зникали в чужій стороні. Багато хто – назавжди. Прощаючись, хвацько казали, що їдуть на Дон, а звідти на Яїк-річку пособляти свому цареві виборювати кращу долю та волю – як ніби вона, голота неприкаяна, знала, що таке краща доля, адже її ніколи не мала…
Коли Савка слухав ті, як він казав, теревені, то тільки головою хитав:
– Хай спробують ще й ці. Коли набридло жити, хай у землі полежать. Тіко чого туди спішити, квапитись, як там все одно всі будемо, як кожному надійде черга. А поки живеш – про життя думай, обживайся краще, а на плаху завжди можна встигнути. Думають, вони більші вумники за тих, які раніше них починали, а скінчили чим? Поклали голови свої молодецькі на плахи! Руки-ноги їм спершу відрубували, а вже потім і голови сікли і все верталося на круги своя. Бо ж недарма сказано у Святому Письмі: не суди, то й не судимий будеш. Берешся за шаблюку, отримуй шаблюкою по власній шиї, бо шаблю крім тебе вміють тримати й інші. Як у світі поділено на бідних та багатих, на старшину й голоту, такечки й буде, покіль сонце в цьому світі сяє. А вони… Райської жизні похотіли. А що буде, як у всіх райське життя настане? Що буде, як пекло зникне, га? Як же дізнаються тоді про рай, з чим його порівняють, як пекла не буде? Ні, раз уже без пекла не можна бути, то й раю без пекла теж не буде. Ось тільки нам завжди чомусь більше раю хочеться, а хіба ж його всім настачиш…
То зненацька виявляв нечувану для нього щедрість і заходжувався роздавати охочим поборотися за кращу долю та
