усе нові й нові забаганки: вже он хлопцям мами машини купили, а він і досі ремонтує старого мотоцикла...
У відпустку Ліля летіла додому, немов на крилах. Тільки Олена знала про її приїзд - донька хотіла зробити несподіванку своїм чоловікам...
Прибула, вивантажила з таксі велетенські валізи і потягла до хати. Першим побачив маму Андрійко, що на канікули перебрався до тата. За ним вискочив Іван. Хотілося, щоб щастя зупинилося на цьому місці і тривало вічно. Ліля, мов та лоза, обвила чоловіка і сина. Андрійкові оченята світилися синьо.
- Вдома, я вже вдома... Не хочу сонця Італії, хочу грітися біля вас, варити борщі, тримати за руку дітей, дихати терпким запахом серпневих айстр, - Ліля говорила без угаву, переповнена ніжністю до цих смаглявих хлопців, її рідних. - Розщіпайте грубі валізи, там для вас купа подарунків. - Іванку, знаєш, що для мене найцінніше з привезеного? Я вишила тобі сорочку... Здавалося, що ти поруч, і нитка за ниткою з любов’ю лягали на полотно. Глянь, тобі подобається?
- Так, дуже гарна...
За своєю радістю Ліля не помічала Іванового розгубленого погляду. Очима зорила по кімнаті, де були її улюблені речі.
- Андрійчику, ти з татком спав, як мене не було?
- Ні, я на дивані.
- А чому, сонечко?
- Бо татко спав з тьотею Люсею.
- Чому? - зовсім недоречно спитала Ліля.
- Бо ж ліжка третього у нас нема, - пояснював мамі малий, ласуючи шоколадом.
«Якийсь анекдот», - подумала Ліля, але Іван стояв червоний та розгублений і нічого не пояснював. Сорочка, м’яко ковзнувши, впала на землю і, ніби дорога, розвела їх по обидва боки. Жаром горіло вишиття. Німі запитання і жодних відповідей...
- Пробач, так вийшло, - врешті спромігся Іван на слово.
Важко сіла біля стола, за яким колись так радісно трапезували родиною. Розкішне волосся смутком розсипалось по плечах... Зрада, знову зрада... Не чула щебету Андрійка. Чи ж не вона байдуже реагувала на захоплені погляди Джованні? Відмахувалася, бо у неї був Іван... На чоловіка не дивилась. Розщіпнула одну з валіз і вивернула на підлогу весь вміст.
- Тут все для тебе... Вибач, для Люсі нічого не привезла... не передбачила, - не втрималася від шпильки.
Вже за півгодини їхала з Андрійком до мами. З того часу сонце Італії гріє Лілю багато довгих літ. Вона глушить
