образу роботою, бо де заробиш гроші вдома?
Діти кличуть Олену то мамою, то бабкою, а Андрійко все ще хоче мами, бо як сердиться, то кричить:
- Бабко, ви вже мені надоїли!
Надоїли «ви» - чуєте, який пошанівок?..
Олена сиділа, як пришпилена до чужого стільця,
і думала: «Чи ж у моєму віці приручати цю спритну мишку?» Гучний стук у двері перервав невеселу нитку гадок.
- Мене за вами послали, - почувся чоловічий голос. - Думаю, сьогодні мишка від вас уже не втече!
Він мав добрий настрій і сміявся. Починалася пара.
- Дякую, Славцю. Як добре, коли хоч хтось про тебе дбає...
Тремтячими руками зачинила за собою двері і пішла освоювати комп’ютер.
Перші осінні дощі пружно шмагали землю. Родинна грушка з сумом похилила віття, ніби зиркала вниз, де жовтим килимом спочили її плоди, вже гнилички, і ніхто їх не збирав. Потрісканим стовбуром стікав дощ, наче плакав за літом чи за тим життям, що колись буяло на цьому подвір’ї. Раніше воно було ошатне і вабило око, а молода грушка тріпотіла темно- зеленим листям і рясно вагітніла кожного літа соковитими плодами. Грушки роздавали дітям, сусідам, перехожим, а тепер Галина їх продавала, найчастіше за чвертку чи якусь лаху.
Галина лежала на розбитому дивані, пружини якого гостро впиралися в худе знеможене тіло. Ромко сидів і дивився на дощ через сірі шибки давно немитих вікон.
- Ромцю, дай хоч півкелішка! Щось дуже у грудях пече, може, заглушу...
Той мовчки взяв пляшку, відміряв півкелішка сірої рідини. Галина тремтячою рукою влила її в за- палий рот.
- Як ти будеш сам? - ледве повертала язиком.
- Чо сам? Куди маєте дітися?
- Певно, вже піду від тебе... Чую, що кінець. Там мої мама, тато, Дмитро... Навіть не знаю, що сказати тобі наостанок. Привела тебе на світ і не вберегла... Може, тому, що мене ніхто не беріг? Не мала любові, хоч дуже хотіла. Тато твій не любив мене і тебе теж. Жила, як приблудна собака, у власні хаті. І його вже забрав Господь, давно нема, не знаю, чи вийде мене зустрічати... Прости мене, Ромцю. І не пий, прошу тебе.
