Коли носила Ромка під серцем, чоловік кричав на
неї:
- Навіть і не ходи коло мене, така ряба і витрішкувата!
- Дмитрусю, так буває, коли жінки грубі дітьми, - пробувала вмовляти.
- Ти - копиця безверха і вже кращою не будеш ніколи.
Плакала мовчки, щоб не дратувати. Настя вступилася - то потрапила в лікарню з розбитою щелепою. Іван стояв перед зятем, як школяр:
- Дмитруню, добрим будь, пошануй Галю! Все, що маю, - твоє.
- Я вас усіх вишаную, - скалив зуби, - запам’ятаєте мене!
І дійсно, ніколи не забували, що він десь поряд. Зі страхом чекали ночі, не роздягалися. Галя нашвидкуруч збирала Ромка, щоб легше було втекти... І хлопчик ріс дрібним, заляканим, мав хворе серденько, але був єдиною радістю для Галі. Не мав потягу до книжок, а вона й не силувала...
Довго Галя носила і не знімала чорну хустку за татом, за мамою і за Дмитром. З’їла його злість і безперервна пиятика. Здавалося, що скінчилися всі її митарства, можна тепер спокійно сина плекати і самій мудрішати. Але взяв її у той час жаль до себе. їй здавалося, що світ відвернувся від неї і глузує з її недолугості.
Вперше свій біль і розпач Галя спробувала втопити в чарці осіннього дощового дня, такого, як оцей. Компаній не шукала, пила сама: вихилить склянку і дає собі обіцянку, що це остання, що більше ні одної не торкнеться. Влаштувалася прибиральницею, годила всім, але один косий погляд у її бік - і зраненою птахою мчала додому, і знову за своє «заспокійливе».
Коли підріс Ромко і став худий, як бадилина, Галина все припрошувала:
- Випий півкелішка, то краще їстимеш...
Потім вони п’яними очима дивилися один на одного і не знаходили розради. Заростала бур’янами хата, смутніла грушка, струшуючи жовті плоди, яких ніхто не збирав...
Ромко худими руками обійняв голову і знову сів на рипучий стілець. Сльози набігли йому на очі, поглядом він шукав найріднішого, щоб притулитися, пригорнутися, розрадити свій жаль. І спинився на грушці, що нагинала віття від вітру, наче хотіла його погладити по пелехатій голові. Він вибіг на двір, обійняв дерево, притулився до мокрого, наче в струпах, стовбура і прошепотів:
- Мама вмерла...
Засніжена московська вулиця мерехтіла хвилями химерних неонових вогнів. Падав легкий веселий сніг, підганяючи пізніх перехожих до своїх домівок чи святкових магазинів.
