- Я тобі скажу, але ти нікому не переповідай, бо можна зле напророчити. Я беру мед, намащую ним волосся, сідаю на сонце і тримаю довго, щоб ввійшов у голову. А щодо співу, то я беру півсклянки олії і випиваю, щоб добре змастити горло, - ото співається потім!
Леська була переконлива, і Зоня, очевидячки, їй повірила.
Гостя встала і подалася з викрутасом через бабине подвір’я до себе додому, думаючи: «От дурна Зонь- ка - таке питати». Сказалося та й забулася. А от Зоня не забула...
Коли всі домашні пішли в поле, Зоня взяла меду і намастила ним цілу голову: і без того густе волосся стирчало на всі сторони, злиплі пасма падали на чоло... А що хотіла все нараз спробувати, то пішла і випила півсклянки олії, а тоді сіла в квітнику на сонці, щоб мед добре входив у голову.
Через якусь хвилю на Зонину голову почали злітатися бджоли, оси і всяка комашня. З’явився цілий рій якихось невідомих мух. Зоня відмахувалася руками, мед струмками стікав по лиці, по шиї, їдко пекли очі. А тут ще інша напасть: дуже почало крутити в животі, і Зоня вже не знала, що робити швидше - рятувати голову чи живіт. Аж з поля нагодилася Зонина мама Марина. На подвір’ї зчинився ґвалт - Зоня плакала, Марина кричала, коли дізналася, які рецепти «понави- писувала» для її доньки Леська...
Леська сиділа в себе під оборогом, як мишка, і ворожила, що буде далі: чи прийде тітка Марина до мами, чи вся та історія обійдеться їй переляком? Вона вже шкодувала Зоню, і себе було жаль. Вона ж не хотіла нічого лихого, а що Зоня так у все вірить, то вже її проблема - розраджувала себе дівчина.
Коли пройшла перша злість, Марина таки поскаржилась на Леську. Мама ганьбила її і обіцяла відлупцювати добре, але гніву в маминих очах Леська не побачила. Десь далеко в них світилися веселі промінчики.
Село з нетерпінням чекало великодніх свят. Хати стояли біленькі, чепурні, подвір’я і навіть дороги були начисто виметені.
Всюди пахло пасками і бужениною. Діти бігали до ліса і по березі річки рвали красиві баськи. На обличчях старих людей вирівнювалися зморшки, а в сумних очах з’являвся особливий блиск - святковий, великодній. Дівчата вимивали коси, тихцем приміряли обнови, в яких підуть на гаївку, а потім на музики.
І ось настав цей день! Люди з усіх кутків села гордо йшли з кошиками, накритими вишиваними рушниками, і барвистим колом обступали церкву, чекаючи благословення священика. Радісно вдарив дзвін, звук якого відлунював на декілька сіл. Христос воскрес! Чиста радість розтискала груди, кожну велику і маленьку душу. Люди об’єднались - зчепивши руки, простивши образи, - і пішли в перше коло гаївки. «Христос воскрес! Христос воскрес! Радуйтеся нині люди, най між нами зла не буде...» - лунало на все село, долітаючи у кожну вбогу і багату оселю. Старші, надивившись на молодих, як ті водять гаївку, по обіді йшли в гості до родини, до кумів, до сусідів - звільняли тіло і дух від щоденної роботи та напруги.
І святочна чарка була смачнішою, ніж будь-коли. Молодиці були стримані, пишні і тільки деколи давали зауваження збитошним дітям, які веселилися на всю свою дитячу фантазію. Коли смеркло і морок зловив за очі, Іванило вдарив перший раз після посту у бубон. Дівчата аж засокотали ногами і ланцюгом, узявшись за руки, ворітником рушили на музики.
