Ніхто не заперечував бабі. Родина залишила святкове село і подалася додому долинами попід горою, де колись був холерний цвинтар. Біля таких місцин завжди моторошно. Тут замовкає радість і поступається перед співчуттям та страхом, хоч давно це було і все жахіття вже поросло травою, яку ніхто не косив. Чи міг Нестор і його рідні після такої вдатної гостини серед серпневих квітів і меду сподіватися біди на свою голову: ненависних до чужої радості людей?
Вони вигулькнули з темряви просто посеред дороги. І зі словами: «Вони! Бий!» накинулися на беззахисних подорожніх.
- Людоньки! Рятуйте! - кричала баба Гандзя. - Хлопці, ми не знаємо вас, ми ні в чому не винні!
- Ага! Він не винен, він не знає...
Першим упав і замовк Нестор. За якийсь час край дороги вже ледь спиналася на коліна Юлька...
- Людоньки, ми вам нічого не зробили.
- Владзю, то не вони, то інші! - просичало збоку. - Онде їхня фіра! Другою дорогою поїхали...
У пітьмі метнулися тіні, залишивши побитих напризволяще. Крики нових жертв краяли тишу. Іржали коні...
Старий Стефан сидів коло Нестора, який лежав на високій подушці з розбитим обличчям. На другому ліжку, обернена до стіни, плакала Юлька. Баба Гандзя перев’язала голову білою полотниною, з-під якої вибивалися густі пасма сивого волосся. Гріли воду, обмивали рани. Нестор ще не знав, що у нього вкрали мрію: вже не буде різьбленої колиски, не буде кому робити веселі пищики і коситиме він сам. Чому радість закінчується так швидко?..
Голубіло небо, минали серпні, звивисту річку зробили рівною. Від образи чи болю вимерли верби на її берегах. Згасла Гількова пісня. Замовкли у засвітах Нестор з Юлькою. Туди ж подався і їхній кривдник Владзьо. Минуле, воно минає, але залишає в пам’яті глибоку борозну, звідки раз у раз виринають спогади.
Так сталося і тепер. На концерті молодих талантів жінка, яка сиділа поряд із Мартою, явно нервувала. З-під опущених вій пильнувала сцену. «Вадим Лір- ський!» - оголосили протяжно і заклично. На світло
вийшов стрункий юнак, видно, давно здружений зі сценою. Співав натхненно. Коли вщухла злива оплесків, сусідка відпустила напружену руку, що доти стискала бильце крісла.
- Син? - тихенько запитала Марта.
- Внук.
- Чудово співав. Дуже прізвище в нього гарне і пасує йому. Може, ліра буде його супутницею по життю? Нехай щастить!
Жінка посміхалася і була гордою за внука.
