Життя тривало. Спогади повертали у той зимовий вечір, коли мороз скрипів під ногами, аж ніби викрешував срібні іскри. Вже не чути було коляд, але у містечку ще витав різдвяний настрій. У холодні вікна місцевого храму культури билася вже інша пісня, «їхав, обіцяв повернутись, прийти, ти...» - срібно звучали жіночі голоси. «Ой не міг прийти, ніч свою знайти встиг... - могутній баритон Богдана розтоплював морозяні квіти на шибках і утверджував життя. - Де там ще ця ніч...»
Обшарпана дітлахами міська ялинка ще красувалася вгорі великими ліхтарями та тремтливим блискучим дощиком, який теж мовби змерз од холоднечі. Молоді аматори пісенної творчості розходилися по домівках. Тупотіли ногами, штовхалися, щоб зігрітися. Неопалений зал і сцена храму мистецтв нагадували замок із казки Андерсена. Богдан негнучкими пальцями ледве зачинив замок і приєднався до веселого гурту. Серед жіночого сокотіння прозвучало м’яко і по-особливому, як умів сказати тільки він:
- Дівки, я привіз із дому пляцки. Може, зайдете?
- О! Пляцки! А чай буде?
- Як закип’ятите воду, то буде! - басував Богдан.
- Прийдемо-прийдемо, вже летимо. Дверей не зачиняй! - гукали вслід. - Ми вже йдемо!
Танька прийшла в новій шубі, то спершу її розпитували, де дістала, скільки коштує і де подібне купити таким, як вони. Потім Зірка ділилася своїми клопотами - сесія на носі, малий хворіє, Людка в бабці, але хоче до мами.
- Слухайте, а пляцки! - спохопилася Ірка.
- То йдемо, чи як?
- Може, пізно вже, незручно?
- А може й ні, може, ще не спить... Зараз розру- хаємо. Солоденького ой як хочеться!
Молодиці сміялися і бігцем піднімалися сходами. Зайшли до маленької темної кухні, далі, ген у кімнаті, мерехтіло якесь невиразне світло, наче лампу притягли до підлоги. Гості потрапили в бункер, де на залізному ліжку вже умостився спати господар. Не дочекався. Враз усі три жінки замовкли. Тамуючи сміх і подив, дивилися на кумедну сцену: Богдан лежав під периною, яка випиналася великим білим горбом. На голові мав шапку-вушанку, зав’язану під бородою, що підкреслювала його козацькі вуса, вкриті легкою памороззю. Між бильцями ліжка був протягнутий провід з великою електричною лампочкою, що яскраво світила, додаючи тепла перині. Розплющивши одне око, бо друге, здається, вже спало, Богдан пробурмотів:
- Там, на столі.
І дійсно, на столі замерзлою гіркою лежали апетитні тістечка та перекладанці, спечені Богдановою мамою.
- А чай?
