- Де такі таланти родяться? - суто з цікавості запитала Марта.
- В нашій Лозовій.
- Лозовій? У цьому гарному селі? А я з Вербів- ки... Там виросла. Отже, маємо багато спільного. Сусіди... Давно я там не була... А з якої ви родини? - в Марті вже вирували спогади.
- Я з Товкачів, Любою звати.
- А по-батькові? - напружилася.
- Володимирівна.
- А мене Марта. Марта Несторівна.
- Чи не Гірняка Нестора? - Люба вичікувально задивилася в Мартине обличчя.
- Так, його, - і між жінками зависла мовчанка.
Перед очима Марти постала давня картина. Вона
ще дитина. Посеред їхньої хати стоїть жінка, яка з плачем благає простити її синові. «Людоньки, він не хотів вас кривдити, діти у нього малі, - складала безвольні руки. - Простіть йому!» «А у нього, - кивнула баба
Гандзя на Нестора, - хто? Песята? Та навіть песят добра людина шкодує...» Жінка вичікувально дивилась на Мартиного батька. Вона - згорблена маленька постать - ладна була впасти на коліна перед тим скаліченим чоловіком. «Господь простить», - ледве розтулив розбиті губи Нестор.
У кольоровому жовтні багряніли кленові листки, цвіли жоржини, по-літньому пишалися троянди, очікуючи похвальби своїй красі. На міській площі гучно гриміла маршова музика, нагадуючи минулі радянські свята. «Виговський! Виговський!» - завчено волав натовп уже за новітнім сценарієм. Це була агітація під час чергових виборів до парламенту. Здавалося, що всі вірять тому невідомому Виговському, хоч ніхто з цих людей і в очі його не бачив. Може, прізвище так вплинуло, а може - просто хочуть переконати себе повірити в бажане.
«Зі святими упокой його, Христе. Вічная пам’ять!» - лунало зовсім поряд, за кілька метрів од політичного зібрання. Він був, його пам’ятають, його голос міг стати окрасою найвідоміших світових сцен. Співак лежав у труні на тлі цієї жовтневої палітри, перед під’їздом багатоповерхівки, оточений живими, які віддавали йому останню шану. «Виговський! Виговський! Наш депутат!» - волали мітингувальники. «Ми будемо його пам’ятати... Його «Вірую» звучить як істинний символ, як надія», - казав священик, майже пошепки. Неймовірне переплетення життя і смерті... Нічого не вдієш, така реальність!
До місця останнього спочинку Богдана повезли околицями, щоб не сполохати натовп, який ще вигукував: «Виговський! Виговський! Наш депутат!»
