- Вода на кухні. Поставте на електроплитку...
Зоряна метнулася до відра, коли плитка посміхнулася теплим вогником. Хотіла зачерпнути води, але залізний кухоль аж брязнув, наткнувшись на брилу льоду у відрі.
- Чоловіче, чи ти здурів? Чи знаєш, яка тут студінь? Вода замерзла, який тут чай!
- Дівки, не галасуйте! Ви ж бачите - сплю і гріюся... Не задубію... Завтра репетиція, не забудете прийти? - вже крізь сон пролепетав, бо й друге око теж просилося на спочинок.
- Женитися тобі треба, парубче. Дивись, до чого себе довів! Ще закоцюбнеш до ранку, а ми не знаємо, як тобі зарадити.
-Гм... Зарадити хочете? - приязно посміхнуся у засніжені вуса.
- Може, розпалити маєш чим, Бодьку? - охали жінки.
Той тільки відмахнувся ліниво.
- Хату не зачиняйте! - гукнув їм, коли були вже у дверях.
На ранок найперше задзвонили в будинок культури:
- Богдана Степановича можна?
- Десь вийшов.
- Ой, слава Богу! Живий, вижив значить...
Пахла осінь. Усюди було повно квітів, а він пішов, тихо й без попередження... Мимоволі з пам’яті виринули слова далекої пісні, заспіваної його дивовижним голосом: «Ой не міг прийти, ніч свою знайти встиг...»
«Христос воскрес. Христос воскрес із мертвих. Смертю смерть поправ. О Боже!» Ці слова були останніми в його житті. Голова зі срібним німбом волосся ледь хитнулася вбік і завмерла, обдаровуючи востаннє легкою посмішкою всіх, кого любив. Тією посмішкою, закарбованою в камені, він згодом довіку буде зустрічати й проводжати вдячних земляків, які приходитимуть віддати йому шану. На місці його старенької хати - каплиця, квіти і молитва. Здається, що кам’яні груди отця Йосафата піднімаються, повні любові і вдячності, до небес і до всіх живих, хто тут є і хто приходить до нього у травні, в день його перший і останній...
Була Зелена неділя. Зовні церква пишалася заквітчаним маєм, серед якого, як великі темні квіти, висіли чоловічі капелюхи на дерев’яних кілках. Довкола буяла вдячна природа. Малеча у вінках, жінки у вишитті, у барвистих хустках заповнили церкву.
