- Слава Ісусу Христу, - мовив тихо і зривисто.
- Навіки слава!
Стояв і не міг нічого мовити.
- Ви до нас?
Йосиф мовчав, схиливши срібну голову.
- Щось хотіли?
- До вас... - ледь витиснув із себе.
Жінка втерла долонею сльозливі очі і заніміла. Вдивлялася у прибульця і шукала, шукала в пам’яті його лице. Стільки облич майнуло їй у думках... То чи могла впізнати його?
Йосиф припав до шкарубкої руки жінки.
- Пані Домко, я прийшов віддати вам борг, який довго не віддавав. Простіть мені.
Широко розплющені Домчині очі напружено впилися у чоловіка,
- О!.. Отче, отче!
Тепер уже Домка припала до його загрубілої руки.
- Боже! Звідки ви, з яких доріг? Вже не думала вас видіти. Ви такий срібний... - жебоніла і гладила його схилену голову. - Як ви вижили?
- Молитвою і надією...
- То чого ж я стою! Ви здорожений, сідайте!
Літнє сонце соромливо заглядало до хати крізь
густу зелень, кидаючи на стіл дрібні відблиски. Косим промінцем ковзнуло по вишитому обрусі.
- Пам’ятаєте ті пошматовані верети? Я вишила кращі, на зло тим нелюдам...
Домка відкрила скриню і витягла звідти барвистий тканий рушник.
- Це для вас, отче, щоб життя бодай тепер усміхалося вам веселково...
