їй.
- Дивися, вже бузьки від нас відлітають, вже скоро нас завіє, засипле холодним снігом і накриє ту красу Господню...
Юльця проводжала поглядом лелечий ключ, який плавно ховався за лісом. Сумно шумів вітер, струшуючи жовто-багряні листки, що котилися до Юльчиних ніг. Жінка складала їх у великий кольоровий букет, вдихаючи перший запах осені.
- Ходімо, Бурцю, збирати сушник, бо чим будемо грітися взимі?
Засунула під хустку клапоть сивого волосся, висмикнутого вітром, погладила вірного друга і почалапала до лісу. Ще густі крони поволі сховали маленьку постать Юльці і її вірного чотирилапого супутника. Вітер надував своє вітрило, приганяючи осінь.
Ганнуся ще не заважала нікому на цьому світі. Ще була головою свого роду. Срібночолі господарі йшли до неї за порадою. Діти і внуки кликали її вагомо й ніжно: мамуню.
Вона завжди казала синові: «Ясю, треба вчити не тілько хлопців. Он яких мудрих маєш доньок. Жіноцтво - то квітник. У них і краса, і розум - все докупи. Не мусять все життя тілько яйця рахувати. Посилай Стефцю чи Ганю до шкіл, вони собі дадуть там раду. Не дивися, що хтось заскалить на те око. Людей різних
є, а селянки теж мають світлий розум і вміють мислити в будучність».
Ганнуся розумом випереджала чоловіків, і чоловіки не кремпувалися радитися з нею. Де краще цього року вродить городина, що сіяти на церковнику, і як боротися із садовим кліщем - все знала Ганнуся. Старшою сестрицею була при церкві, що зачаровувала парафіян рушниками і чудовим хором. Ніхто краще за неї не подбав би про цю красу. Ще цього літа Господь дав їй сили і часу впорядкувати жнива, зачистити поле.
А коли все вже було в стодолі та в коморі, одного світлого ранку мамуня довго не вставала з постелі. Ясько шкодував маму: он як наробилися за літо. Через певний час заглянув до великої хати й онімів: мама лежала спокійно, рівно, натруджені руки були складені, як до молитви, усміхалася кутиками уст, ніби вибачалася: будьте здорові, я вже пішла, живіть здорові за законом Божим.
Праведно жила, без мук пішла за межу...
Хоронило мамуню все село - поважні господарі, сільське жіноцтво. Ревно плакали внуки, для яких мамуня була всім. Отець Мигоцький на похороні довго говорив про достоїнства Ганнусі у прощальнім слові. Що таку особистість мало не кожне село, і чекати когось подібного доведеться ще багато літ. І дійсно, відійшла в засвіти чесна трудівниця, мама, бабуня і просто селянська мудрість, яку шанували і старе, і мале. Залишила по собі горбик землі та пам’ять.
Після молитви й поминального обіду Ясько підійшов до отця, щоб віддячити йому за похорон, за ті чесноти, які знайшов і назвав священик у його мамуні.
