Молодиці здивовано сперлися на сапи і не знали, чи це жарт, чи, може, справді таке бажання дивакувате...
Він був переселенцем з гірського краю. Гори виростили його високим, плечистим, з вільним поглядом і мовчазною вдачею, бо у своїй мовчанці чувся незалежним. Гірські вітри виспівали йому нелегку долю. Приїхав у село з дівчиною, якій обіцяв вінець. Зося мала на нього надію, вже збирала посаг, але Данило побачив Катрусю - невеличку, зграбну, з великими очима, в яких він потонув з головою. Брехав сам собі, тішив себе, що якось воно буде, і морочив голови двом гарним дівчатам. Зося - швидка, гостра на язик - з криком і плачем відвойовувала своє право. Катруся - тиха й лагідна, мов літній вечір, - мовчки корилася долі. Забувала про все і тулилася до широких Данило- вих плечей. Коли завагітніла, хлопець не відмовився від неї, але й шлюбу не запропонував. Катруся покинула свій дім і пішла до нього. Жили разом, будували спільну хату, народили синочка. Гарний міцненький хлопчик єднав їх, шукав лагідних татових рук і маминого усміху. Данило любив Катрусю і сина, оберігав їх, та не раз спиняв погляд на пишно розцвілій Зосі, котра досі його чекала. Літніми вечорами, коли вишні хилили обважнілі віти, Данило прошмигував до Зосі, крав її ласки, які вона щедро йому дарувала, й щоразу обіцяв собі, що це востаннє. Жив подвійним життям - як мовлять, тяжко нести і шкода кинути...
Селом повзли різні чутки. Хлопці обходили Зосю далекими стежками, і задівувалася вона - одинока,
крадькома роздаючи ласки не своєму чоловікові. Через рік перед Трійцею народила сина. Сама мама, сама й тато була маляті. Отак і перебивалися Катруся, Данило і Зося, несучи один на трьох тягар. Діти росли, матері не шукали в них спільних рис, бо знали, чиї вони - в обох синів були Данилові очі...
І зараз на полі Катруся захотіла весілля, якого в неї ніколи не було. Молодиці розвеселилися. Покидали сапи і почали збирати польове зілля: маки, блавати, материнку і розкішну кропивицю, що саме цвіла жовтими баськами. Потім розплели Катерині косу, поклали на голову пишний вінок. Колоссям прикрасили кофтину, з біленької хустки зробили вельон. І стояла Катруся як польова царівна серед зеленого моря і червоного квіту маків. Жінки, ніби малі діти, втішалися грою: співали, дружки кланялися, чекаючи на дружбів та молодого. На межі облаштували весільний стіл - Катруся посередині, дружки з боків. Лише нареченого бракувало... Аж тут розлого полинуло над полем:
