- Маю ще раз подякувати і розрахуватися з вами,
отче.
- Так, так, Ясю. Вісім корців пшениці, - мовив отець.
- Але ж, отче... - Яськові кущуваті брови полізли догори.
- Ясю, ти ж знаєш, - вона того варта.
- Та так... Певно, маєте рацію...
Літо танцювало свій шалений танець: сипало квітами й зеленню, сіяло срібні роси, дарувало запашні ночі, сердито метало блискавиці, вергало громами, пестило сонцем і прохолодою.
Того дня полуднева гроза почалася геть несподівано. Кого застала в селі - всі притьма поховалися в хатах. Кого в дорозі - шукали прихистку під деревом чи стріхою. До розкішної акації, що хилила додолу свої заквітчані віти, наче опускала білу завісу, бігло двоє: юнак і дівчина. Пасмуги теплого дощу шмагали їх. Легеньке платтячко прилипло до дівочого тіла, окреслюючи струнку фігуру та високі груди. З пишних кіс стікала вода. Дівчина першою притулилася спиною до шорсткого стовбура і засміялася. Юнак щойно добігав, підставляючи непокриту голову рясному дощу. Чорні кучері обліпили чоло, виразні очі й красиве обличчя теж усміхалися. Він теж обійняв плечима стовбур акації і рвучко дихав, а його празникові штани наскрізь перемокли й нагадували обвислі мішки. «Напевне, вона нетутешня, - міркував собі хлопець, який був відомим сільським красенем і за яким сохла не одна дівчина. - Але ж гарна яка!» І йому вперше в житті забракло слів: не знав, як розпочати розмову...
- Шкода, дощ, здається, вже вщухає, - ледве витиснув із себе.
- Вам іще хочеться дощу? - засміялася у відповідь.
- Хочеться! Хочеться знати, хто ви і як вас зовуть?
- Я - фельдшер, і звати мене Ніна.
- А я - Євген, майбутній учитель. На канікулах зараз.
На обрії з’явилося різнобарвне коромисло веселки. Юнак і дівчина йшли грузькою дорогою, обабіч якої хилилося від вологи зелене колосся. Сіро-зелені маки кивали голівками, гублячи пелюстки, сині блавати гордо дивилися в небо і ніби благословляли молоде кохання. А воно прийшло несподівано, саме в розпал літньої грози під запашною акацією, коли вишня вода омивала юні постаті.
Сільські дівчата швидко оговталися після втрати першого парубка: надто гордою була його обраниця...
Євген постійно дарував Ніні квіти. Коли був удома, зрізав городні. Та найчастіше брав кохану за руку, вів до лісу чи в поле і обсипав оберемками пахучих польових дарів. Ніна просила:
- Не зривай квітів! Вони ж зів’януть і помруть, а зараз літо, і всім так хочеться жити,
