Ще довго у вікні дерев’яної хати світилося світло, кидаючи жовту тінь на зелену парость. Двоє людей мали про що поговорити. Сивий чоловік і стара жінка викарбовували пережите.
Маленька хатинка з жовтою призьбою тулилася до лісу, що стояв широкою зеленою стіною, пантруючи
спокій її господині. Юльця всі свої жалі і розради лишала в цій хатині, бо до кого мала говорити? Кому скаржитися? Жаль навіки поселився в її добрих очах...
Була маленькою, невідомого віку, дрібна з лиця, в пошарпаній одежині з чужого плеча і великим горбом. Ворохобила всіх своїми чудасіями і якоюсь нелюдською добротою. Але її доброта мало кого обходила, більшість люду сприймала її за хвору дивачку. Діти від несвідомості і жорстокості сміялися та дражнили різними потворними словами. Юльця мовчки обходила їх іншою дорогою, а коли вже стикалася око в око, просила:
- Будьте чемні, я вам нічого не роблю злого, - і мовчки дріботіла узбіччям до своєї домівки, хусткою закриваючи горб.
Коли розцвітав ранок, то хатина була мовби в раю: пахло росяним медом, акації схиляли свої пахучі дзвони, ніби дякуючи Юльці, що вона тут є, гуділи джмелі і небо випромінювало блакить погідного дня. У такий час маленька жінка стояла перед клаптиком городу, який відвоювала у лісу. Милувалася синім цвітом бараболь, рядками кукурудзи, рожевого маку і говорила з собою: «Ой мачку, мачку, засійся рівненько, вродися рясненько. Прийде зимонька, з нею коля- донька і кутя смачненька». Вона знала, що ніхто з нею не розділить її самотньої куті, бо колядники сюди не заглядають. Але що їй завадить потішити саму себе? Юльця тулила рожеві терпкі голівки маку до щік і розмовляла з ними, як з дітьми:
- Мої рідненькі, мої пахучі голівки, - гомоніла
тихо.
- Гав, гав! - повагом озвався Бурко, почувши свою господиню, а за ним - цілий хор високих та низьких собачих голосів. Ці живі створіння теж були їй розрадою. Збивалася з ліку, скільки їх має, бо «добрі» люди підкидали їй щораз нових безпритульників. Але зате скільки відданих і люблячих очей поряд! Зранку, лежачи на своєму убогому ліжку, Юльця гладила псів по вухах, по спинах. А потім, зібравши сили, йшла до міста на бійню і приносила додому харч для своїх вихованців. Частково їх годував ліс: то миші, то ситий борсучок, який не встиг утекти...
- Ой Бурцю, мій Бурцю, болять мене ножиська, крутить поперек, - жалілася своєму улюбленцеві, який віддано лизав їй руки, співчутливо заглядав у зболені очі.
Юльцю все більше пригинало до землі, випинаючи круто горб. Вона важко сідала на поріг своєї хатини погріти ноги, вкриті трофічними виразками. Тоді приходив Бурко і лагідно зализував рани своїм теплим рожевим язиком, від чого їй ставало легше.
- Що би я робила без тебе, мій Бурцю? З ким би я наговорилася? Хто би мені поміг? Хто би мене слухав? Кому би я жалі свої розповіла?
Бурко скимлив, наче розумів свою господиню, правою лапою дряпав землю, засвідчуючи відданість
