річка.
Там теж росли лози, але йому здавалося, що вони не такі гнучкі, як були у його рідному, не такі податливі. Хатка їм з мамою дісталася маленька, неприваблива, але вибирати не було з чого, треба було якось жити. Думав, що в пригоді стане його ремесло, його руки, але люди тут були бідні і не потребували вишуканих крісел та ваз. Взявся плести кошики на бараболі, на яблука, на городину. Складав їх один в один, брав на плечі і ходив з тим одним велетенським кошиком вулицями села. Заробив собі прізвисько - переселенець Костан.
Вечорами, коли ніхто йому не заважав, він творив крісло для своєї королеви. Половина його сплетена була з рідної лози, а друга - з чужої, твердішої. Це було не крісло, а цілий трон, як дві половини його життя: щасливого і вигнанського. Химерне плетиво, наче його вени - болючі і стражденні. Воно стояло на чільному місці в його убогій хатині, хизувалося вишуканістю і чекало на свою королеву, яка загубилася в невідомих світах. Ні одна жінка не сміла сісти в те крісло, воно було призначене тільки для Павлінки. Але вона не приходила, її не можна було знайти, як не шукав. Ночами йому снився її сміх, її погляд і коси, які розгойдувались, коли бігла з гори...
Костан постарів, став сивим, аж білим, зігнувся в постаті. Померла мама, то й жив усамітнено, чим дивував місцевих жінок, котрі намагалися привернути до себе увагу. Не хотів творити ще одного трону, не хотів нікого в нього садити. Він втратив свою мрію, свою Павлінку, свою королеву, і не відшукав її.
Перед копанням бараболь восени довколишні села чекали дивака Костана, що носив свіжі кошики. Серед зелених плетив виглядала його срібна голова, а погаслий погляд блукав по чужих плотах, по городах, обминаючи привабливі голівки в барвистих хустках. Він знав - серед них нема Павлінки, його єдиної королеви.
Марина схилилася над широким дощаним столом, пофарбованим на вишнево, і тремтячими руками повільно виводила кожну букву, долала натужно рядок, ніби скибу чорної землі: «Сестричко, мої сльози на когось впадуть...» А сльози текли борознами блідого лиця, горохами падали на аркуш паперу, який ніс важкий тягар материнського болю і розпуки. Букви розпливалися, слова втратили рівний стрій, згубили зміст, і тільки безвихідь та велике материнське горе давило груди. Гарні Маринині очі також блукали по образах, шукаючи в них розради. Чому? Чому син мій улюблений, мій вчений Томцьо, до якого дослухалися поважні люди, якого любили діти, який стояв на стежці правди і говорив: «Мамцю, я не вмочу пальці
ні в чию кров, ні в українську, ні в польську. Колись людям дійде до голови, що це звірство, і вже онуки будуть просити прощення». Він мудрий був, її син. Вона просила: «їдь до цьоці Юльці, там безпечніше. І мені гризота з голови спаде. Бо хіба то спокій - кожної ночі сидячи спати і чекати дзенькіт дротика по віконному склі. Не знати, хто і що може спіткати родину...»
Не мала злих передчуттів і вмовила. Поїхав Томцьо... Не гостинно, не радо його зустріла родина. Полохливо і винувато дивилася цьоця, відводячи погляд. Злостиво блискали очі в брата. Не знав, не відав причини, та й часу не мав розпитати... Прийшли відразу. «
