заховатися від злих очей чужинців, від чорної сталі, що повертала своє тупе дуло на кожен порух людей. Довгою мовчазною колоною їх вели на пагорб за містом, де були викопані довгі рови. Що задумала Нора? В голові шумів хаос, розпач, страх. Вона до болю стискала холодною рукою мале рученя Рахиль.
Недалеко на тротуарі стояв натовп місцевих, яких добре знала Нора. Он там вуйко Петро, який колись колов у них дрова, он тітка Настя, котра бавила Рахиль. Вогнем запекла божевільна думка... Коли колона наблизилась до людей, Нора ткнула дівчинці портфелик і різко штовхнула її у натовп. З жахом чекала, що буде далі. Серце гулко калатало і забивало подих. Ноги стали ватяні і підкосилися. Вона мало не впала на доктора і повисла на його руці... Ні крику, ні шуму, ні пострілів. Почувся шепіт: «Ти добре вчинила, Норо». Мовчазна колона рухалася далі.
Рахиль незчулася, як опинилася в подолку тітки Насті, і та швидко накрила її фартушком. Німці були зайняті іншим і не помітили відсутності маленької дівчинки. Люди розходилися, несучи в грудях страх і безвихідь.
Тітка Настя і її сусідка Галя притиснули між рясними спідницями дитя і повільно рушили до своїх помешкань. Рахиль мала чорні очі, пружні кучері і дуже вирізнялася серед світлих синьооких галичанок, тож вирішили відправити її з містечка в село, куди, здавалося, лихо ще не дійшло.
Манівцями вночі вів вуйко Михайло малу до села: то ніс на плечах, то дівча мовчки дріботіло поряд, тримаючись за велику руку, ковтаючи гарячі сльози. На обрії народжувався тривожний ранок, треба було швидко повертатися в місто.
- Бачиш, мала, цю крайню хату? Обережно зайди на подвір’я і скажи, що привів тебе вуйко Міхал.
Михайло шкарубкою рукою погладив сплутані кучері.
- Мушу вертати, а ти - живи, мала!..
Рахиль довго дивилася йому вслід. Вона сиділа в житі, вологе росяне колосся лоскотало їй замурзане личко, з села чувся гавкіт собак, яких вона дуже боялася, тому не могла вийти зі своєї схованки. Замерзла від ранішньої роси і від страху - здавалося, що трусився окремо кожен пальчик. Дівчинка ще довго сиділа в житі, аж поки перший сонячний промінчик не торкнув пошерхлих губ і не змусив її кривдно усміхнутись.
Вона не пішла до крайньої хати. Притискаючи до грудей мамин портфелик, подалася до церкви, що стояла на горбку.
Була неділя, поспішали до церкви літні чоловіки, жінки, діти. Рахиль несміливо, з острахом зайшла до будівлі і стала перед образами. З великих чорних очей закапали сльози. Молодиці мовчки обмінювались поглядами. Враз Ганна зняла біленьку хустку з голівки своєї Олі і, закриваючи кучері, аж над очі закрутила нею Рахиль.
- Чуєш, дитинко? Ти - Мартуся, а це твоя сестричка і ти живеш у крайній хаті. Тато твій на війні і він чорнявий.
Дівчинка тулилася до незнайомої жінки і схлипувала, німо здригаючись. Вона згадала вуйка Михайла, який привів її в село. Згадала маму і тихо прошепотіла: «Моя мама..»
