Вранці село облетіла звістка: Вальо помер у жолобі разом зі своєю Гнідкою.
?5
За вікном стояли дерева, пишно вбрані в сліпучий іній, який з легеньким шелестом осипався на землю.
В хірургічній палаті було тепло, пахло ліками і хлоркою. Хворі чекали обходу лікарів. Баба Рузя, якій, за її словами, оперували «рижу», чекала свого лікаря по-особливому.
Вона повільно сіла і почала розчісувати сиві поріділі коси. Заплела їх у тоненькі цівки і склала на потилиці химерним кошиком. Давно минув Рузин полудень, але сліди колишньої вроди ще залишилися: гарні привітні очі, чисте чоло. І тільки губи скорботно скроєні, ніби довго були в образі. У неї були красиві сильні сини, які її любили і слухали. Було видно з того, як Рузя роздавала команди: принесіть мені пляшечку олії, квасного молока, смаженого і цукерок не несіть, хочу води зі своєї крамниці. Онуки, як горобці, обліпляли бабине ліжко і з усіх боків щебетали. Вона гладила їх по голівках і усміхалася самими очима. Невістки з усім погоджувались, що б не говорила Рузя. Поправляли бабі ліжко, робили лад у шафці, питали, коли випишуть і як бабі зі здоров’ям. Все мав вирішити Микола Дмитрович, і всі виглядали його з нетерпінням.
Доктор був високий, з прямим зачесаним назад волоссям, з красивою відвертою усмішкою, мав близько пятдесятка і не був жонатим. Хірург був від Бога. Бабина грижа і грижа високого посадовця лежали для нього на одних терезах. Не робив між ніким різниці, і від того пацієнтам було з ним легко і надійно.
В палаті хворі, долаючи біль, усміхались. Баба Рузя закохалася в доктора, бо дуже вже цікавилась його сімейним статусом:
- Докторе, якби я була молода, я би вас не упустила. Чого ви такий гарний, гарний і не женитесь?
Микола Дмитрович хитро посміхався і жартував:
- Не маю часу вибирати.
Коли доктор покинув палату, баба Рузя скорботно стулила губи і почала оповідати про свою життєву стежку, яка була крутою і вилася понад урвищем:
- Була я молода, вродлива, заможних батьків. Думками шугала понад сади, що білим туманом цвіли в усьому селі, мріяла і вибирала серед гарних найкращого. І мене вибирали, дивилися, скільки поля батько за мене віддасть. Скільки худоби. Чи вділить кусок пасіки. І вибрав мене запальний красивий Василь з господарського дому, навчений до роботи, до поля. І я схилилася до нього. Думала, вкупі будемо. Знайдемо велике кохання. Мріяла пройти з ним усе життя.
Спочатку, поки оговтувався, придивлявся, то й спокій був, правда, все переінакшував на свій лад. Через кілька місяців почав скаженіти. Не мала права вийти за поріг без його згоди. Не мала права нічого позичити, не позволяв мені ніякого спілкування ні з моїм домом, ні з товаришками. Люто бив мене! Чим попало: у хліві - ґралями, у стодолі - мотузками, на сіножатях - граблями. Не могла нікуди вийти, весь час у синяках, з розбитими губами, зі своїми згорьовани- ми думками. В таких любощах і синочки мої народилися. Слава Богу, нічого не успадкували від тата, хіба що вроду.
