- Та не без шмаття, а без достатку, розумієш? Заберуть поле, худобу, обберуть до нитки і пустять жебрати. Казав, що все буде спільне: поле, коні, корови.
- Та як же? Та на тому полі піт наших пращурів і наш.
- Он які мозоляки, можна вухналі коням забивати!
- А як же діти, а ми?
- Кажуть, що в кожному селі побудують таке велике шатро, щоб всі влізли, і будуть людей заганяти туди спати, а два трактори з обох боків будуть затягати величезну ковдру і накривати всіх.
- Людоньки, та то якийсь сміх!
- Сміх сміхом, але щось у тому є, даремно люди не говорять.
- Та то мор якийсь, очевидячки, на нас. Що маємо робити, як себе захистити, де заховатися?
- Зима стукає в двері. Вже листя облітає, та й ліс вже не захистить.
- Але він ще не найбезпечніший, може перечекаємо, раптом минеться?
- Звари яєць, візьми щось до торби і досвітком підемо. Багато хто збирається. Може, все перейде і лихо обмине стороною...
- А діти? Куди їх дінемо?
- Та, може, вони вже не зовсім кальвіни, дітей не вчеплять. Маринка пригляне за Софійкою. Лишимо їм їсти, в хаті тепло, то й перебудуть, дасть Бог. Не будемо довго в лісі сидіти...
Вдосвіта крізь живопліт, який світився плетивом грабових батогів, можна було побачити, як сновигають люди, швидко ховаючись за хрести на цвинтарі: шукають прихистку і порятунку з надією, що вдасться перечекати цю нову наругу, відстояти свій достаток і відвести лихо стороною... Славко з Ганкою були серед них. Маринка, попри вранішній сон, мала запам’ятати: як прийдуть чужі вуйки, то вона не знає, де тато і мама - може, пішли до міста, а може, в поле, бо ще є робота.
Діти саме снідали, коли до хати зайшли незнайомці. Софійка з повним ротом злякано дивилася на них і мало не плакала.
- Ага, і тут одні діти, - сказав один. - То де, жабки, ваші тато з мамою?
Маринка - чорняве дівча - завчено промовила:
- Ми спали, не знаємо, де вони.
