-1 як вони вас таких малих залишили? Вони десь близько, правда?
Дядьки розсілися і, здавалося, взагалі не збиралися йти з хати.
- Може, менша скаже, - кинув лисий з портфелем, якого гепнув безцеремонно на стіл.
- Маленька, - почав улесливо, - хочеш мами?
- Хоцу.
- То, може, знаєш, де тато?
- Тато міці, мама міці, кинули хату, ма цо їці, - випалила Софійка.
- А, в місті кажеш, до міста втекли, щоб легше загубитися, - його грубі щоки наливалися червоною злістю. - Ну, якщо десь близько ховаються, то миттю тут з’являться. Тримайтеся, щенята!
Звів наган і вистрілив у стелю.
То вже пізніше Софійка дізналася, що таке наган, але запах пороху і дірку в стелі запам’ятала назавжди. В хаті стояв плач і крик, Софійка ридала, аж заходилася, сидячи на ліжку. Марина навпочіпки притулилася біля неї.
- Годі, не ревіти! - гаркнув щокатий, застібаючи кобуру. - Обідати пора, вари, мала, борщ.
- Я ще не вмію борщику, - хлипала дівчинка, - вмію тільки зупку...
- То давай свою зупку, тільки скоро.
Маринка похапцем кидала в баняк бараболі, які
ледве вміщались у маленькій долоньці, моркву, знайшла готові макарони і теж всипала пів торбинки, докинула ложку шкварок, і все поставила варити. Гості хазяйнували, як у себе вдома. На столі вже стояв солом’яний кошик яєць, сало, огірки і пахучий мамин хліб. За якийсь час пів кошика яєць вже шкварчали на сковорідці. Маринчина зупка зробилася такою густою, що ложка в ній стояла сторчма. Страва наче втихомирила і розвеселила непроханих гостей. Вони їли і голосно реготали, чи то від ситості, чи від злості.
-Дивися, Семене, менше налягай на зупку, бо «швидка Настя» не відчепиться!
Діти сиділи, як мишки, хоч на них уже ніхто не звертав уваги.
Поївши, дядько, що аж прискав був злістю, забрав свого портфеля і пішов, за ним посунули з хати всі інші.
