Важко опустився на землю і мало не плакав. Що скаже Насті? Як покажеться в село?
Після цього випадку у кожну косовицю Іван обходив своє поле в надії, що все-таки знайдеться його згуба. Але йшли дні, минали косовиці, а Гарний усе був беззубим.
Довго жалів, що не вмів їх пошанувати і вберегти. За якийсь час, коли хліб завезли до стодоли, а на стріхи впали перші приморозки, доктор Шпільман за меншу ціну зробив Іванові залізну щеку.
- Пане Іване, то маєте вже зуби, міцні, як жорна - все перемелете, - втішав чоловіка.
Минали Янчині розбурхані літа, лишаючи по собі дзвінкі коляди. Молодість її уже під хрестами. А вона ще жива, і нащо?..
Баба Янка сиділа у високому кріслі, немов на троні. Була висока на зріст, і хтось подбав про її хворі ноги, щоб менше їх кулила. Сиділа посеред старої батьківської хати, навпроти вікна і дверей. В зимі задивлялася на людей, які снували селом, а в літі відчиняла двері і паслася погаслими очима по зеленому споришу, що обвивав одиноку стежку до її порогу.
Сиділа спокійно, великі спрацьовані руки були витягнуті вперед і спиралися на дві палиці, які стояли рівно, наче посохи, і без яких не могла додибати до електричної плитки, на якій варила собі щоденну затірку. Волосся і лице мала вибілене старістю, без скорботних зморшок. Дивилася очікувально і сполохано, при цьому нагадувала птаху, навіть царицю якихось невідомих великих крилатих істот - може, стару мудру орлицю, котра берегла своє гніздо, хоч у ньому нікого й не було. Вже все спопеліло в душі, і тільки серце стукало гулко, наче в порохнавому дуплі.
Вона не харапудилася від того, бо давно поставила Богові одне запитання-просьбу: «Забери мене, Господи, звідси, пощо так довго тримаєш на цьому світі, непотрібну?» Знала, гріх так говорити і навіть думати, але слово часом вилетить - і не втримаєш, навіть якщо воно дурне та безглузде...
Сиділа Янка і в пам’яті перебирала, коли таке Різдво було на її віку, як сьогоднішнє: земля чорна, як печаль, не застелена сніговим обрусом. Не рипить веселий сніг, навіть сумно дзеленькає вертепний дзвінок за вікном. До неї він давно не говорить... Ще відтоді, як померла її Галя - доня, що не прожила і половини її віку. Одна єдина, бо не могла більше родити - передвигалася на шахтах, перемерзла на лісоповалах. Галинка була люблена і плекана, а як беріг її Міхал - коси заплітав, навіть сорочки помагав вишивати для своєї одиначки.
Дивилася Янка у вікно, яке відкривало їй часточку сільського світу, рідного їй. Бо скільки думок і сліз посилала впродовж багатьох літ у дорогий дім до мами, до тата.
- Ангели співають, царіє вітають, чудо, чудо повідають! - бігали дітлахи під вікнами з колядою. До неї не йшли, знали, що баба Янка немічна і поки встане, то вони обгонять кілька дворів.
Колись Галинка щедро обділяла малих грішми і яблуками. Тішилася світом, чоловіком, красенем- синочком... Задивилася Янка на зелений спориш, що ледь шелестів сірою памороззю, такою, як тоді...
Коли за нею, Янкою, прийшли, вона саме збиралася колядувати, хоч москалі вже за це карали. Але в хаті, де всі
