«Нова радість стала, яка не бувала... Так близько і голосно звучить, ніби в мене... Люди, та то ж таки в мене під дверима!» - ще не вірила Янка.
- Бабцю, це я, Олесь, відчиняйте!
- Ой, Лесику, онучку дорогий, не забув мене! Дзвінкий голос внука додав їй сили. Баба Янка на
двох костурах подибала назустріч своїй радості.
- Христос народився!
- Славімо його! Славіте його!
Вицвілі очі Янки засвітилися щастям.
РОЗДІЛ III
Стояв погідний вересневий день. У повітрі пахло достиглою садовиною, блимали крильцями кольорові метелики - як знак тривання райдужного літа. У чистій калюжці, що розлилася від цілющого джерела, купалося сонце. Його промені заламувалися у воді і химерно розсипалися срібними візерунками, що мерехтливо переливалися перед купою каміння, залишеного хрестоломами, які зруйнували фігуру Божої Матері. Чиясь добра рука поскладала каміння докупи, надавши сякої-такої форми, і насадила довкіл чорнобривці. Голова Божої Матері неприродно лежала на розбитих раменах, задивлена в небо. Поламані руки благословляли джерело, яке жебоніло, витікаючи з гори, і плин якого ніхто не міг зупинити.
Гру срібла обірвала чиясь долоня. Хтось із шумом зачерпував воду, потім ніби хлебтав. Це був юнак: обшарпане дитя війни, несповна розуму - казали люди. Ніхто не цікавився, звідки він. Та й сам хлопчина не цікавився, звідки він і чий. Ходив по селах, жебрав, спав, де прийдеться. І хотів небагато - хліба. Сорочка, як і штани, були з грубого полотна кольору битої дороги. Давно нестрижене непокірне волосся стирчало на всі боки. Зранені загрубілі ноги не знали черевиків. Мав напівопущені вії і якусь неприродну посмішку, що незмінно блукала на губах. «Гиньо... Х-хіба...» - незмінно повторював. Носив торбину через плече, яка завше була пуста, бо з’їдав на
місці все, що йому давали, - молодим був, ріс. Люди жаліли, кидали в торбину, хто що мав. А Гриньо не робив запасів. І раз у