Олесь йшов повільно. Всотував у себе росяний спокій, милувався важким колоссям, яке, здавалося, відвертало від нього свої сизі голівки, наче образилося за те, що його так довго не було вдома. Та чи вдома? І де його дім? Там, біля моря, де в’ються галасливі чайки і кетяги винограду, налиті сонцем? Той дім уже не його. У тому домі залишилася Світлана та її новий обранець. На диво, він легко поїхав звідти, і ніби аж плечі поширшали, розпрямилися після того. І хоч щемко було на душі, зла на дружину не тримав, старався її зрозуміти. Жили добре, злагоджено, але кожне собі. Дітей не ростили, і першою не витримала Світлана, а він не заперечував.
«Олесю, слухай, як хліби співають», - вчувалися йому слова, які любила повторювати мама. Вона у нього була романтиком. І у такий досвіток сказала би саме так, Олесь не сумнівався в цьому. Задумався, тож і не чекав почути біля самого вуха голосне:
- Доброго ранку!
Олесь аж підскочив. Його наздогнав високий юнак.
- Ви до села?
- Так, додому.
-1 я теж
- Студент?
- Першокурсник. Скоро сесія, то я за харчовим поповнення.
Олеся кольнула думка, що він десь бачив ці великі карі очі.
- Чий ти будеш?
- Івана Зарічного.
-Правда? Ти диви... - і вже стишено додав. - А маму твою Данусею звати?
- Данусею. Ви знаєте їх?
- Так, добре знаю. Ми і в школі, і в юнацькі роки були разом. А далі вже хто куди розлетілися. Я от знову додому вертаю. Як звати тебе, юначе?
- Лесем.
- О, і тут ми з тобою маємо спільне. Я теж Олесь. Тільки літа мої перегнали тебе, побігли вперед. Марію Цеглярку знав?
- Звісно.
- Отож, син я її, молодший. Приїхав мамі поклонитися, до хати глянути. Хто там доглядає її?
- Здається, баба Безручиха. Вона город обробляє, то й до хати, мабуть, дивиться. Кажуть,
