купець є. Бо що хата без господаря?
Аж закрутило під серцем - без господаря. І от він - господар чи продавець - добирається до своєї домівки. Незчувся, як Олесь випередив його, стріпнувши чорним чубом.
- Ви роздивляйтеся і згадуйте, а я мушу швидше йти. Часу маю обмаль.
Родинний двір привітав Олеся запустінням. Похилений, битий дощами сірий пліт, колись добре втоптана стежка кущиться бабкою і диким рум’янком. Відчинив скрипучі двері - повіяло хатнім вільготом. Немиті вікна не пускали в оселю світло. Всередині все залишилося так, як було при мамі - лише без радості, без тепла. Олесь сів на вичовганий поріг, обійняв, мов у дитинстві, ноги і ніби поглянув на себе збоку - ще малого, коли мама вертала з ферми і несла до хати свіжо зібрані вологі яблука. Готувала сніданок і шкарубкими руками гладила його чорнявий чуб. Враз Олесеві запахло льодяниками: різнокольоровими, прозорими, у розмальованому пуделку, які бували хіба на день народження - де б він не був, вони завжди пахли для нього дитинством...
По зарослій стежці човгала ногами баба Безру- чиха, зачувши чужого на подвір’ї.
- О, який ти дужий і дорослий став, Олесю! - підняла худі руки, наче крила.
Вона була йому зараз найближча.
- Дякую, бабцю, що зберегли хату, - простягнув їй коробку цукерок.
- Не тра, Олесю, вже солодкого не хочу. Зубів нема, та й язик обертає не так, як треба.
- Та вони м’які, шоколадні...
- Ну, то хіба малих пригощу.
Олесь дивився на бабу і думав: у неї теж було дитинство, любов, четверо доньок, і тепер вона не сама. То Галя, то Юля турбуються, доглядають. Он уже віночок правнуків за бабою в’ється. А він залишив маму одну. І тепер цьому ніяк не зарадиш. Від чого він утікав і чого не наздогнав?..
Баба тримала цукерки, склавши кошиком долоні. Під прозорою шкірою пульсували сині вени. Олесь
відвів погляд від її рук і сказав перше, що спало на думку:
- А знаєте, кого я зустрів, коли добирався до села? Вірніше, то він мене наздогнав... Студент, син Івана Зарічного.
- А, Лесика? Гарний хлопчина. На тебе схожий.
- На мене?
